Читати книгу - "Рута"

Однак досвідчений галичанин не витрачав часу на розмови. Він уже скоротив дистанцію і дістав ворога двійкою в корпус. І не встиг той вимахнути у відповідь, як на додачу отримав ногою в ребра від Андрія.

Друзі билися разом не вперше і чудово навчилися використовувати переваги одне одного — довгі ноги Андрія та спритність Івана. Власне, тому з ними не особливо хотіли зв’язуватися навіть утрьох-чотирьох. І цього разу на допомогу Козлову ніхто не прийшов. Бійка поступово перетворювалася на побиття. Врятував ситуацію голос чергового:

— Васер! Взводний!

В їдальню влетів лейтенант Бурмантов — певно, почувши шум.

Усі виструнчилися, старанно роблячи вигляд, що нічого особливого не відбувається. Але розчервонілі обличчя та розхристаний вигляд бійців не залишали простору для сумнівів.

Взводний одним поглядом оцінив диспозицію:

— Литвин! Знову ти?

Андрій зустрів його погляд своїм, і лише груди, що ходили ходором, щоб ухопити трохи кисню, не дозволили набрати звичного байдужого вигляду. Це остаточно роз’ятрило лейтенанта.

— Ну тепер ти вже точно мене дістав! — загримів він своїм командним голосом. — Оце замість відсиджуватися у замполіта, підеш у караул!

На сержанта Литвина ця погроза, здається, не справила жодного враження.

— Розвели любимчиків, — додав лейтенант уже тихіше. — А служити нема кому.

— Нема кому? — звів брову Андрій. — Вам мало козлов? Тобто, пробачте, сержант Козлов?

Сміх глядачів, щойно почавшись, ущух під лютим поглядом офіцера.

— Мовчати! — гаркнув Бурмантов. — Скажу замполіту, що ти заморився малювати, послужиш, як усі. Рєпін довбаний!

— А в Рєпіна, між іншим, батько був військовим, — після бійки Андрій не міг зупинитися, хоч Іван тепер уже йому кидав полум’яні погляди.

— Розумний дуже? — недобре зиркнув лейтенант. — Дивись у мене! Всім розійтися! — скомандував він. — Закінчити вечерю!

Козлов мацав постраждалі ребра.

Іван підійшов до друга і поклав йому руку на плече.

— А може, я і сам хочу в караул! — пробурмотів Андрій, і невідомо, кому було адресовано ці слова.

9

Радянська армія — частина радянського народу, принаймні так і досі твердили на заняттях, попри той факт, що ніякого радянського народу вже не спостерігалося. Немовби школярі, що залишилися без нагляду суворого вчителя, радянські республіки розбігалися врізнобіч, не забуваючи піддати ногою сусідові та нецензурно обізвати вчителів. Але попри це статути Збройних сил ніхто не відміняв, а особливо статут гарнізонної та караульної служби, який визначає місце військової частини у звичайному житті. Адже караул — це своєрідний кордон, який розділяє два світи — військовий та цивільний. Караул охороняє прохідні, склади, штаби і не допускає проникнення туди сторонніх. А для проведення кордону між військовими та цивільними за межами парканів і контрольно-пропускних пунктів існують військові патрулі.

Хто може затримати п’яного офіцера? Міліція? Дзуськи. Тільки військовий патруль. Хто може зупинити військовослужбовця і вказати йому на порушення форми одягу? Військовий патруль. Хто може поцікавитися документами солдата, який іде вулицею? Звісно, патруль. Патруль — це дамоклів меч, що висить над кожною людиною у формі, всевидяче око та всеосяжна рука військової дисципліни, фатум, який виходить із-за рогу, слуги диявола, тобто, пробачте, гарнізонного коменданта.

Зазвичай у радянських містах розташовано декілька військових частин, училищ тощо. Тому їхні патрулі беруть участь у такому собі соціалістичному змаганні — хто більше впіймає чужих, тобто військовослужбовців інших частин, бо ловити своїх — це опускати власні показники, а от чужих — навпаки, свідчення пильності. Очі у хлопців уважні — вони відрізняють свого від чужого за формою, за емблемою на погонах, за кольором нашивок, і роблять це надійніше, ніж апаратура «свій-чужий» на літаках. Свого можуть не помітити або ж відпустити після зауваження, а от чужого... Хто сказав, що у справного військового немає до чого вчепитися? А ґудзики всі на місці? А чоботи блищать? А рукавички встановленого кольору? А шарф, шарф, покажіть шарф? Що? Жінка надягла свій, щоб не змерз? Патрульні — це не нянька у дитсадку, їх не розчулиш сімейними історіями. І у випадку необхідності вони можуть застосувати силу. Тому патрульна служба нагадує велику і зовсім не веселу гру, в якій на тих, хто програв, чекає гауптвахта, догана чи як мінімум — рознос від начальства: «Дурень, не вмієш ходити в самоходи, то не берися!»

Втім, в умовах особливого режиму ігри закінчуються і починається нова реальність.

— Зараз у нас немає самоходів. Самовільне залишення військової частини — це дезертирство, а дезертир — не порушник, а злочинець. Це зрозуміло?

Лейтенант Бурмантов інструктував своїх підлеглих перед виходом у місто. Сержант Литвин стояв пліч-о-пліч із сержантом Козловим, і на рукавах в обох червоніли пов’язки з білим написом «Патруль». Така ж пов’язка прикрашала й шинель лейтенанта. Він навмисне призначив обох у свою команду — щоб охололи після бійки в їдальні. Ніщо так не заспокоює, як спільна дія, це вам будь-який психолог скаже, не лише військовий. На поясі взводного красувалася кобура з пістолетом — не лише для солідності, але й зважаючи на ситуацію в місті. Паски підлеглих із тією ж метою обважнювали чохли з ножами-багнетами. Будь-який литовський «фашист» тричі подумає перед тим, як лізти до озброєних військових.

— У розмови з цивільними не вступати! На провокації не вестися! Слухати мене і дивитися в чотири ока!

— Слухай мене, біда не мине, — за своєю поганою звичкою пробурмотів Андрій.

— Що ти там белькочеш? — суворо запитав лейтенант і, не отримавши відповіді, пообіцяв. — Дорозмовляєшся!

Згідно зі схемою патрулювання їм належало обходити прилеглі до частини квартали, робити велике коло біля розв’язки й повертатися назад, щоб обійти частину знову.

На вулиці було людно. Люди збиралися купками і збуджено перемовлялися, а коли наближався патруль, замовкали та уважними поглядами супроводжували військових. Козлов під цими поглядами почувався незатишно, він періодично смикався і перевіряв багнет на поясі. Андрій, на собі відчувши ставлення литовців до радянської форми, теж відчував дискомфорт, проте нічим не виказував цього.

— Товариш лейтенант, — звернувся Козлов до взводного, коли вони відійшли від чергової компанії. — А чому нам не видали зброю? Стрьомно ж.

Той обернувся і показово-спокійно вказав на багнет:

— А це тобі що, не зброя?

— Та ну! — розвів руками Козлов. — От автомат — інша справа. Чи СВД.

— Патрулювання здійснюється силами бійців, озброєних ножами-багнетами, та офіцера, озброєного пістолетом. Не чув наказу?

— Так війна ж!

— Яка тобі війна! — одразу визвірився взводний. —