Читати книгу - "Ген воїна"

викликала сумнівів. Тож ФСБ таки зуміло розшифрувати сигнал передавача. Розшифрували і передали до Кремля. Далі — їхній хід: поява тут Кулика. Що він мав зробити? Знищити передавач? Убити Марічку? Невже вони там, у тій Москві, не розуміють, що це безглуздо? Час іде. Його залишилося геть мало, і ні Москва, ні Київ, ні жодне інше місто чи керівництво будь-якої країни не мають на це впливу. У грудні все скінчиться, настане епоха оновлення. Вже зовсім, зовсім скоро…

— Що ж ти встиг передати і кому? — Марічка дивилася на екран, де висвітилася фотографія чоловіка, якого вона сьогодні бачила мертвим.

Жінка встала з-за столу. Вона мала сама для себе ухвалити рішення — сповіщати старшого про те, що тут відбулося, чи самостійно знищити передавач і швидко переправитися до Мексики, де перебуватиме у цілковитій безпеці.

Загалом, свою місію Марічка виконала. Тут, у зоні, від того, що вона шукала, вже нічого не лишилося. Все давно, майже від початку, перетягли до Росії, до спецлабораторій. За великим рахунком, вона просто мала переконатися у цьому. Проте Москва виявилася розвиненішою, ніж здавалося, — вона прорахувала все. Принаймні, їй так здається.

— Завтра, — стиха промовила жінка сама до себе, — завтра я знищу передавач і зникну.

Перед очима Марічки постав образ Василя. «Гарний чоловік, — посміхнулася. — Він точно заслуговує на оновлення. І такі, як він. Утім, Москва так не вважає».

Глава 10

— Йоп твою..! — картина, яку Андрій побачив всередині хати, жахала.

Підлога, стіни, стеля — все забризкане кров’ю. Андрій зняв прилад нічного бачення і увімкнув ліхтар. Стіна хатини прошита автоматною чергою. На одній із лежанок він побачив рештки людини. Що це людина, Андрій зрозумів лише за взутою у військовий тактичний черевик ногою — тіло було розшматоване. Мабуть, так виглядає людина після нападу на неї ведмедя.

— Дяче, обстеж все навколо, — прошепотів Андрій і підійшов ближче до лежанки.

Чоловік обережно схилився над купою м’яса, щоб усе оглянути. І тут відчув, що шлунок стиснувся, а його вміст стрімко піднімається вгору до горла. Він швидко зробив кілька кроків до виходу — в дверях його вирвало.

— Що тут в біса відбулося? — прошепотів Андрій.

Із темряви виринув Дяк.

— Андрію, я там Анісімова знайшов…

— Живий?

Дяк похитав головою і махнув рукою, мовляв, пішли покажу. Тіло Анісімова лежало біля дерева. В одній руці він затиснув свого Калашникова. Живіт чоловіка був розірваний, з-під штурмівки в різні боки стирчали рештки ребер.

— Хто це міг так зробити? — прошепотів вражено Дяк. — А в хаті тоді хто — Сомов чи кацап?

— Швидше за все, Сомов. Росіянин наче більшим був.

— А де ж він сам?

— Не знаю, доведеться чекати ранку, щоб усе тут оглянути.

— Мо’ його та тварюка з собою потягла?

— Яка тварюка? — Андрій почав нервувати.

— Яка?! Та, що з наших фаршу наробила!

— Не знаю, я вже нічого не розумію. Зробімо так. Сідай отам під деревом, поспи. Я дві години почергую, потім ти. Дочекаємося ранку, а там побачимо.

У цю хвилину ливонув дощ. Дяк подивився на хату, але вирішив спати на вулиці. Він накрився плащ-палаткою, пововтузився, вмощуючись, і затих. Андрій підійшов до тіла Анісімова і обережно намацав у одній із кишень його штанів телефон. Невеличкий, без екрану, під міцним металевим корпусом ховалися приймач і передавач, а також процесор, що кодував розмову і захищав лінію.

Андрій зупинився біля Дяка, який намагався заснути під плащ-палаткою, вдягнув прилад нічного бачення, щоб тримати все навколо під контролем, і набрав спеціальну комбінацію на телефоні…

Глава 11

Хоч і була ще ніч, генерал працював у себе в кабінеті. Він відчував, що треба залишитися, і додому не пішов. Тепер сидів за столом зі збілілим, наче крейда, обличчям. Він слухав те, що доповідав йому Бойко.

— Значить так, Бойко, — генерал дістав із попільнички майже зітлілу сигарету, — насамперед потрібно знайти росіянина. Живим або мертвим, але знайти! У кожного з вас у черевиках маячок. Знайди планшет Анісімова — і побачиш, де наш зниклий. Далі продовжуй пошуки телевізійників і терористів. Із «Квітниками» — не церемонитися, в полон брати не обов’язково. Із цієї хвилини в ефір не виходити, аж до виконання усього завдання. А то, бачу, СБУшники засікли радіозв’язок у вашому регіоні і неабияк зацікавилися. Я їх стримаю поки що, розголос мені не потрібен. А ви дійте. На все максимум сорок вісім годин. По закінченню — зв’язок за цим же номером. Усе.

Генерал дав відбій і поклав апарат на стіл.

«Що далі? — майнуло у нього в голові. — ФСБ рано чи пізно прокинеться, треба буде щось пояснювати. Окрім того не можна ж приховувати інформацію і від президента». Генерал подивився на стіну, де висів портрет гаранта. Врешті-решт свого часу президент сам створив Контору для розгрібання різних неочікуваних загрозливих ситуацій. До цього випадку генералові все вдавалося, але як буде тепер, спрогнозувати неможливо.

«Дурнуваті ФСБшники, — вилаявся генерал і відкрив сейф, — не могли від початку тримати мене в курсі справи. На біса було телевізійників приплітати? Вже давно своїх послав би і владнали би все, а то дочекалися, доки вибори на носі». Він дістав із сейфу пляшку коньяку, налив у фужер.

— Ну, за все добре! — кивнув у бік портрета на стіні.

Глава 12

Андрієві вдалося поспати півтори години. І він знову бачив уві сні свою