Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

рік для догляду за дитиною. У Фінляндії та Швеції є державна охорона здоров’я, безкоштовна вища освіта, доступне житло та високий рівень життя»[209].

Що не змінилося з плином років, так це звинувачення, які Сандерс висувавав до капіталізму. Він ніколи не заплющував очі на приголомшливу економічну нерівність. У кампанії 1971 року він вимагав радикальної податкової реформи, спрямованої на «два відсотки людей, що контролюють третину багатства країни»[210]. У кампанії 1996 року щодо перевиборів до Сенату він різко критикував вплив «одного відсотка». У Палаті представників та Сенаті Сандерс непохитно виступав проти обрання партією шляху неолібералізму. Він боровся проти NAFTA та угод із Китаєм, скорочення податків для бізнесу, бюджету, що передбачав зменшення соціальних витрат, та фінансової дерегуляції. У часи президентства Обами Сандерс продовжував висловлювати свою незгоду з офіційним державним курсом. У грудні 2010 року він одноосібно влаштував обструкцію (це нагадувало ситуацію, коли Г’юї Лонг виступив проти Рузвельтівського Акта про регулювання економіки (Government Economy Act) 1933 року) бюджетній і податковій угоді, яку Обама, намагаючись пом’якшити поразки в Конгресі, розробив разом із республіканцями і яка подовжувала запроваджене Бушем зниження податків для багатих.

Про балотування на пост президента Сандерс уперше серйозно замислився у квітні 2013 року. Тоді він зібрав на зустріч у Берлінгтоні своїх найближчих друзів і радників, щоб обговорити, чи варто це робити. Зібрання зійшлося на тому, що обурення Сандерса з приводу нерівності в доходах може мати підтримку населення у 2016 році. Тоді було відзначено, що протести «Захопи Уолл-стрит» розсіялися, але порушені ними питання зараз широко обговорюють. Для ухвалення остаточного рішення Сандерсові знадобилося ще два роки, однак у квітні 2015 року він сказав друзям, що балотуватиметься. Того місяця, даючи інтерв’ю Рейчел Меддоу на MSNBC, Сандерс відзначив «цей дивний момент в американській історії, коли наш середній клас зникає, коли в нас так багато людей живе в бідності, коли ми маємо боротися зі змінами клімату, коли маємо вирішувати проблему жахливої нерівності в доходах та багатстві», і запитав:

«Як нам вирішити ці проблеми так, щоб кинути виклик класові мільярдерів. Адже вони значною мірою контролюють медіа, вони здебільшого визначають законодавство, яке проходить через Конгрес, і, зрештою, за допомогою Citizens United[211] вони готові купити Конгрес Сполучених Штатів»[212].

Розгорнувши кампанію, Сандерс окреслив низку радикальних реформ, які, крім іншого, мали повернути урядові контроль над приватними ринками. Він запропонував запровадити Medicare для всіх, що усуне приватних страховиків як посередників і гарантуватиме медичне страхування як право; безкоштовне навчання в державних коледжах, фінансоване за кошт податку на операції, яким обкладатимуться спекуляції на Уолл-стрит; податок на викиди діоксиду вуглецю для їх зменшення; відновлення Акта Ґласса—Стіголла, який розділяє комерційну та інвестиційну банківську діяльність; державне фінансування виборчих кампаній.

Критики Сандерса серед демократів стверджували, що його пропозиції не практичні, бо ніколи не пройдуть через республіканський Конгрес. У New York Magazine вийшла колонка під заголовком «Чого не розуміє Берні Сандерс про американську політику»[213]. Сандерс відповів, що для впровадження будь-якої з цих реформ потрібна «політична революція», яка протиставить владу народу класові мільярдерів. «Якщо ми хочемо змінити Америку, — сказав Сандерс, виступаючи з промовою в Норт-Лас-Вегасі в листопаді, — нам потрібна політична революція. Мільйони людей мають встати й долучитися до політичного процесу так, як не було вже багато-багато років поспіль».

The New York Times у редакційній статті розкритикувала Сандерса за «поспішні заклики до революції»[214]. Але під «революцією» Сандерс мав на увазі більш активну участь у політиці, а не збройну боротьбу з метою захоплення влади в державі. Озвучуючи це разом із вимогою реформувати фінансування виборчих кампаній, Сандерс фактично формулював значно більш спірну позицію, ніж хотілося визнавати виданню The New York Times та іншим критикам, а саме: щоб досягти передбачених його реформою значних змін у наявних відносинах між урядом та економікою, знадобилися б великі зрушення в розподілі політичної влади та зобов’язань у країні, наприклад такі, які відбулися, скажімо, впродовж 1929-1935 років.

Даючи інтерв’ю Стівенові Кольберу[215], Сандерс сказав, що волів би називати свої пропозиції «прогресистськими», а не «соціалістичними» чи «ліберальними». Таке вживання терміна «прогресистський» мало сенс, але з історичного погляду американський прогресизм постав як альтернатива популізму та соціалізму. Там, де популісти спиралися на конфлікт між народом та істеблішментом, а соціалісти використовували конфлікт між робітничим класом і класом капіталістів, прогресизм прагнув примирити класи — усунути антагонізм. «Я за працю» чи «Я за капітал» — це підміна чимось іншим незмінних законів доброчесності, — писав Теодор Рузвельт 1904 року. — «І перше, і друге уможливлює існування класової людини, і такий дозвіл — це єдина річ, яка найшвидше роз’їсть серце республіки»[216].

Політичний підхід і вимоги Сандерса більш чітко відповідали американській популістській традиції, реалізовуваній Народною партією, Лонгом, Перо та рухом «Захопи Уолл-стрит». Він прагнув підняти народ проти «класу мільярдерів». А його вимоги проводили політичну межу між 99 % та 1 %. Вони радше окреслювали конфлікт, а не забезпечували відправну точку для переговорів. Без того, що Сандерс називав політичною революцією, страхові та фармацевтичні компанії в жодному разі не погодилися б на «Medicare для всіх», а банки та інші компанії з