Читати книгу - "Ще літо, але вже все зрозуміло"

обробітку поля не маємо певності, що зберемо стільки-то врожаю, так і в стосунках з людьми не можемо бути певними, що все буде гладко. Більше того, можна бути певними, що гладко не буде.

Тим не менше, ми оремо і сіємо, покладаючись на Бога, що дощ буде вчасно, а граду не буде. Так само чоловік із жінкою сходяться, не маючи остаточної певності, що буде за тим чи тим поворотом життя. Тому й тут покладатися можна тільки на Любов. Не на хату і город. Не на друзів і рідних, які ніби близько і можуть порадити. А лише на Любов — жертовну, віддану і смиренну.

{ наша хороша стадність }

Є собі інтернет і є собі гуцульська Верховина. Я зараз у Києві і ніби від того далеко. Себто від Верховини. Інтернет — під руками. Але є у Верховині газети і сайти, які викладають місцеві новини. В тому числі й у фейсбуці. Так що час від часу натрапляю на різні повідомлення. Наприклад, з якоїсь нагоди відбувся гарний концерт або на околиці котрогось села пограбували магазин…

А сьогоднішнє повідомлення особливо гарне: «Новозбудована церква в селі Замагора засяяла золотими куполами». На додачу — фоторепортаж! І люди — такі святкові. В гуцульських строях. На їхніх тілах буяють барви вишивок і оздоб. Вони раді! Усміхаються! То нічого, що усмішка морщить лице. Вона й добрить його.

У такі моменти спільної радості люди справді добрішають. І спровокувати на щось недобре важче, бо не хочеться в чомусь бабратись і докопуватись. У спільній радості хочеться прощати.

Це теж якоюсь мірою вплив маси. Те, що часом називають у негативному ключі стадним інстинктом. Але тут нема на що ображатися, бо також може бути стадо корів. А корова — хороша тварина. Дає смачне молоко. З нього сир, сметана, масло. Корова дихала на маленького Ісуса, коли він народився, і цим гріла його. Крім того, корова велика, спокійна і добра. А спокій є тоді, коли є певність у собі.

Без стадного інстинкту, певно, не можна обійтися, якщо бути з людьми. А людина є переважно для того, щоб бути з кимось. Ділити радість. Ділити смуток.

Так уже повелося, що бути самому переважно гірше. Бо радість не так тішить у самоті, ніж якби було з ким її прийняти. А смуток ще більше гнітить, ніж якби було з ким його розділити.

Спільність вчить зважати на інших. Мати їх за людей. За рівних.

Так само спільність, стадний інстинкт, є і в злості. Зі злості спільно можна теж багато чого накоїти. Бо самому зважитись важко. А разом і батька легше бити.

Але, так чи інакше, маємо більше волі, ніж корови. Нас не зганяють у стадо і не провадять на пасовисько. Ми самі пристаємо або до стада радості, або до стада злості. Маючи мінімальну волю, рішучість, можемо змінити своє становище. Головне — хотіти й розуміти, чого саме прагнемо.

Може бути гладеньке бліде холодне лице без зморщок, схоже на гіпсове. А може бути як перемерзле яблучко під весну, але з усмішкою, яка все згладжує і робить ті зморшки красивими.

Бо кілька тижнів тому була й сумна звістка — у містечку Залізці на Тернопільщині в одну ніч підпалили дві церкви. Католицьку й православну. Встигли погасити, відновлюють. Але багато пошкоджено.

Чого так сталося? Бо йде боротьба проти нашої спільності. А в маленьких містечках та селах церква — чи не єдине місце, де велика кількість мешканців може сягати спільності. І в молитві під час служби, і в мирній, радісній розмові після.

Коли людина сама, вона, звісно, може доходити до геніальних ідей. Але відтак зазнає суму, бо ні з ким поділитися.

І таки не багатьом дано бути плідними на самоті. Переважно приходить сум’яття і думки про марноту світу, життя і всього. Тоді як радість життя ми пізнаємо в перебуванні з рідними, друзями чи навіть у випадковій розмові з нібито випадковими людьми. Але саме в спілкуванні можемо доходити спільних і позитивних рішень.

Спільність — велика сила. З перших днів почали ремонтувати підпалені церкви. В перші неділі правили служіння надворі, але правили. Бо церква — не лише споруда. Церква — це люди в мирі й радості. І зовсім не конче, щоб були куполи. Просто куполи — теж як усмішка, яку видно здаля.

{ найкраще — добре }

Пригадую притчу про пустельника, який тридцять дев’ять днів нічого не їв і не пив, а в останній день своєї схими з’їв хлібину. Тоді його запитали, чи справді він так знеміг, що мусив їсти? Пустельник відповів, що не мусив, але не хотів уподібнюватись Ісусові Христу й рівнятися з ним подвигами.

Дочитую «Ловця в житі» Селінджера. Таке відчуття, що головного героя Голдена найбільше б засмутило, якби хтось хизувався тим, що прочитав про нього книжку. Мені досить неприємно про це казати, але таки мушу, щоби було зрозуміло, звідки моє враження.

Тобто саме таких вихвалянь Голден найбільше не любить. І яке ж паскудство, що якраз такі зробили з «Ловця в житі» культову книжку. Тобто якість у тексту була сама собою. Дотепне чтиво. Але статус від інтелектуалів, які щось там «відчитали» і «визнали». А масовою стала взагалі через тупаків, які дізналися про «Ловця» з якихось там списків, а тоді вже прочитали саму книжку. Це ті, які взагалі не читають книжок. Хіба часом — про людське око, аби могти сказати, що щось читають.

І ще прекрасна річ — Голден не любить театру. Я теж не люблю, але кому, в біса, це цікаво. Але