Читати книгу - "Засвіти"

прикритій личиною пристойності, ці покозачення враховувалися ним як запобіжна сила, яку можна буде використати для придушення «королят» у свій зиск.

А на Січі, хоч і поволі, та певніше гуртувалися захисники краю, вводилися звичаї, закони, впроваджувались і вдосконалювалися курінні, сотенні, полкові порядки, вироблялися кошові і зчаста товариські взаємини, зав’язувалися стосунки з навколишнім світом через послів і гендлярів, ставали в звичну колію нові обряди, етикети й звичаї, розподілялись обов’язки і форми виконання їх. Ті суспільні взаємини були для абсолютистських монархій, що оточували Січ, як море, поодинокий острів, не лише дивом із див, а й гідним обуру і гніву страховиськом. Тож і біснувалися, щоправда, здебільше поодинці.

П’ятиденна панщина, переслідування, грабунки поспольного люду, гвалти чи й розбій, що набирали все більшого, нещаднішого і гострішого вигляду, гонили посполитство то на схід, то на Січ, подекуди навіть «можних», відривали від звиклості домашньої і покори панству. Мінялися й основи отого рабського духу, що його посіяла колись ще батийщина.

У Запорогах ті різношерсні сили зріднювалися, хоч часто і на тимчас єднала їх спільна доля, ворожість до визискувачки — Жечі Посполитої, а ще — туга за волею. Із зростанням сили, згуртованості там же, в кошах, замість рабської покори, в душах утікачів-викотців зростала віра у власну силу, у можливе досягнення жаданої волі не лише для себе, а й для рідного люду.

Оговтавшись на Січі, панський втікач викрадав разом із побратимами свою сім’ю з фільфарку, маєтку чи палацу, перевозив її в оголену ясирами «крулевщизну», і там, серед непрохідних трав і хащів, плавнів і міжріч чи на колишніх печищах, виростали виселки й хутори, зимівники й слободи. Нерідко сім’ї правилися і в Задніпров’я, в Слобожанщину, де поки що не було пана і куди рідко доходили сакми татарських чамбулів.

Загальноприйнятим було правило зводити разом з виселком, що в перші часи мав характер общинний, і сторожові фігури — бекети-вежі, які вартувалися по черзі дорослими і дітьми, поки решта обробляла поле, рибалила, жала чи молотила збіжжя, копала ріпу та інші овочі, відробляла толоку для свіжоприбулих. Часто за рік-два такий виселок ставав чималою слободою-селищем. В таких поселеннях, як і по всій Україні, навіть малюки діти, бавлячись, «визволяли ясирників», «били шляхту», «захищалися від ординців», «полонили рейтарів», будували «фортеці й вежі»... В цьому жила і розвивалася своєрідна структура народу, що вже по десятиліттях проявила себе деякою своєю сталою неповторністю і озвичаєністю...

Таким виселком колись започаткувалася на «нічийних по Батиєві землях» і Мерефа. Тепер це вже було чимале містечко зі змішаними порядками і звичаями. Поряд з магістратом, в якому порядкував волосний виборний голова, був і призначений воєводою сотник, підтверджений вибором козаків чи, бодай, їхньою мовчазною згодою... Осіле населення в містечку жило хліборобством, ткацтвом, ковальством та розводом худоби і свійської птиці, властиво, всім ти, чим воно займалося до втечі сюди з Подніпров’я, Прибужжя; Прикарпаття-Покуття чи й Полісся. Діти тут також бавилися в більшості «війною», а Левчик та Івась у виправах-грищах навіть міста називали справжніми іменами, наслухавшись їх від старших.

Серед літа неждано-негадано у мереф’янський двір кошового завітав сам господар; либонь, з півроку минуло, як був дома. Тільки-но завів змиленого коня, аж глядь — два хлопчаки несуться на нього. Зопалу військовик і не второпав, хто вони, та, роздивившись, зачудувався, очам не повірив: то, був Левчик, що вигнався геть, та Івась, котрий також невпізнанно підріс. Його Левчик опецькуватий, м’язистий, «пуздракуватий», як говорили на Січі, а Івась чомусь чорний, худий, проте костистий і легкий, як вітер. Таки було в ньому щось циганське, засмагле, але великі сірі, аж голубі очі, що горіли веселістю і зухвальством, відкидали отой закид. Набачився він на Січі всяких.

— Ну, здорові були, козаки! — привітав він їх, весело засапаних.— Що поробляєте, як живете-маєтесь? — жартував, бачачи їхнє зацікавлення конем.— Чого ж знітилися? Їздити вмієте чи ще й чистити не навчилися?..

— Вміємо... і на аркан беремо,— першим по паузі відповів, сьорбнувши носом, Левчик.— Боротися і битися також вміємо...

— Боротися й битися?.. І він уміє? — показав очима кошовий на Івася.— Ти, чи що, його навчив?.. Чи, може, дід Ничипір вас, крім абецадла, ще й цього навчає?..

— І дід, і Сабрі!

— А вміють же вчити? — ніби дивувався кошовий, знімаючи вуздечку з коня.

— Він ще й краще за діда в тому тямить,— заступився Левчик за татарина.— Бей же його навчав тому два роки підряд...

— Так уже й краще! — ніби образився батько.— Замало він перцю з’їв, коли у полон потрапив.

— А скільки ж його треба з’їсти, щоб не датися?..

— Підростеш — узнаєш...— пішов кошовий повагом до хати.

— А це — Сірко, пристав цуценям до Івася на степу, та так і лишився тепер нашим,— хвалився на радощах Левчик, поспішаючи за чимось заклопотаним батьком.

У хаті ждали вже на нього і раділи неабияк.

— Доброго дня, Катрусю,— чоломкався з дружиною.— І тобі, Домно. Заміж ще не вийшла? — перекинувся жартом.

— Ні! — засоромилась Домна.— Мій заміж ще не виріс.

— Не виріс?! А сотникові Смикодубові чому відмовила?.. А отому козарлюзі, Тягниряднові, для чого гарбуза піднесла?.. Думаєш, коли я далеко, то так-таки нічого й не відаю? Чим вони тобі не до вподоби?.. Смикодуб, правда, в літах уже, але Тягнирядно — в соку козак, кращого і не знайти.

— Та чого ж, і до вподоби, і хороші,— ще більше запаленіла вона,— тільки ж я нехороша, ще пожду. Коло Левчика та Івася походжу, як не