Читати книгу - "Маленька мітла"

люба мітелочко, будь ласка, віднеси нас до Червоної Садиби!

Вона потерла рукою, забрудненою соком летючої-вночі, держак мітли.

Давалось взнаки, як мітлі важко, хоча вона намагалася, як могла. Але їй було так важко піднятися в повітря з подвійною вагою — двома дітьми і двома котами. Ось вона подолала метр, ще півметра, іще трішечки…

На цій висоті вона вирівнялася і почала рухатися вперед. Верхівки кущів високої загорожі виявилися на рівні їх колін. Знову і знову гілки дерев чіплялися в темряві і били їх. Вони нахилилися якнайнижче і міцно вчепилися в держак мітли.

Здавалося, вони піднялися так високо, як тільки могли, і на цій висоті відчуття швидкості було ще більшим, ніж коли Мері мчала у відкритому повітряному просторі посеред безкрайнього моря хмар. У дітей перехопило подих, і Мері почула, як Тіб мурчить собі під ніс, міцніше притискаючись до її плеча. Стежинка весь час звивалася, і мітла прямувала за всіма її поворотами, кидаючись то праворуч, то ліворуч, наче ластівка в польоті. Це було страшенно незручно, і голова йшла обертом. Але вони летіли додому, і якщо на їх шляху не зустрінуться перешкоди вищі, ніж два метри, у них є шанс туди дістатися.

Раптом вони почули наближення іншої мітли. Вона летіла високо над їх головами. Нею керував Доктор Ді, який сердито кричав. Мітла швидко промайнула над ними. Мері чекала, що почує переможний крик, коли він помітить їх внизу. Але замість цього пролунав вітальний крик, і почувся ще один довгий звук, який оголосив їм про наближення третьої мітли. Голос мадам Мамблхук, пронизливий і розгніваний, прокричав:

— Ви її впіймали?

Витягнувши шию, Мері помітила їх обох високо над головою, схожих на тіні на тлі зоряного неба. Зелені блискавки блищали навколо чарівної палички. Вони висвітлювали фігури Мадам і Доктора Ді, що низько пригнулись до своїх мітел і видивлялись навколо…

«Вони можуть нас помітити в будь-яку мить», — подумала Мері.

У цей самий мить маленька мітла, яка ніби прочитавши її думки, ковзнула вниз і опинилася в тіні, що відкидалась огорожею на стежку.

Тут було темно, і рух мітли, на їхнє щастя, сповільнився. Тепер гілки не били по них, але всі вигини і повороти стежки, яким маленька мітла акуратно прямувала, неначе кажан, підкрадалися ще більш несподівано, так що їх хитало і кидало з боку в бік ще сильніше, ніж раніше, і їм доводилося з усією силою чіплятися за держак мітли. Це нагадувало стрибки галопом на коні в темряві по незнайомій дорозі.

А за ними прямували набагато швидші коні. Дві інші мітли були тепер прямо над їх головами.

— Згадай, що вони не знають, що я тут, — прошепотів Пітер. — Вони думають, що ти сама з двома кішками і летиш перед ними на повній швидкості. Якщо ми зупинимося зараз і почекаємо, вони нас обженуть і виявляться далеко попереду. Тоді ми зможемо вирушити додому своєю дорогою.

Мері відкрила рота, щоб відповісти, але в цю мить стежка скінчилася, і маленька мітла вирвалася з рятівної тіні і виявилася на відкритому лузі, де прямо під ними по залитій місячним світлом траві мчала їх тінь.

Розділ XII
Тра-та-та, тра-та-та, ми веземо з собою кота…

Було занадто пізно. Занадто пізно навіть для того, щоб сховатися в тіні одного з величезних дубів, розкиданих лугом. Їх помітили. З висоти почувся подвійний злісний крик.

— Он вона! — заволала мадам Мамблхук, і в той же час Доктор Ді закричав:

— Їх двоє! У неї весь час був спільник! Дивіться, двоє на одній мітлі!

— Це означає, що вони не можуть піднятися вище! — зраділа Мадам. — Легка здобич, дорогий Докторе, легка здобич! Ми схопимо їх обох. Чи готові? Ви берете правого, а я лівого. В атаку!

Дві мітли високо в небі розійшлися одна від одної, націлилися, розвернулися і спікірували. Швидкість була страшенна. Вони помчали донизу, зі свистом розсікаючи повітря, кожна зі свого боку, смертоносні, неначе два яструби, що каменем з неба падали на жертву.

Мері відчула, як мітла раптом рвонула, і безнадійно подумала, що це вона з усіх сил намагається додати швидкості. Але безуспішно. Вона тільки впала донизу на метр, і тепер черевики дітей були в росі, що вже рясно випала у високій траві. Дзвіночки похитували голівками, що шелестіли і солодко пахли. Стебла ромашок були суцільно вкриті росою. Будяк м'яко зачепив Мері за ногу, і хмарка насіння, як привид, попливла над темною травою.

Вона ще міцніше стиснула держак мітли.

— Ну, будь ласка… будь ласка! Ой, Пітере, вона йде до землі, і тоді вони…

— Ні-ні, — рішуче прошепотів їй у вухо Пітер. — Дай їй свободу. Вона знає, що робить. Хіба ти не розумієш? Вони не можуть схопити нас, коли ми летимо так низько. Спускаючись з такої висоти, вони вріжуться прямо в землю, розіб'ються самі і зламають свої мітли. Поки вони самі притискають нас до землі, вони не можуть зробити…

Його голос заглушив крик Доктора Ді, що пікірував на них. Маленька мітла все ще трималася свого курсу, рухаючись прямо і лишаючись на тій же висоті, але саме в той момент, коли Доктор Ді пішов на зниження, вона крутнула в бік так, що діти похилились і правими ногами торкнулись до землі. Їх бойовий кінь на мить сповільнився, але потім помчав далі. Атакуюча мітла наближалася на величезній швидкості. Якийсь час здавалося, що Доктор Ді вріжеться