Читати книгу - "Вітер часу"

що Валя – гарна дівчина й до того ж його землячка. Дивлячись, що Валя опікує Володю, веде його під руку і навіть напівобійнявши, усі поспішили додому, а Володя і Валя відстали. Володя відімкнув квартиру ключем, в ній нікого не було. Валя відпустила його і збиралась піти, але вирішила поцілувати Володю на прощання, чисто по-дружньому, в щоку. Володя не очікував цього, він як раз повернувся, і поцілунок випадково прийшовся у губи, потім ще, а далі вони вже не могли відірватись один від одного.

– Що ж ти раніше мене не поцілував? – пожалкувала Валя, лежачи поруч. – Я увесь час цього чекала.

Володя нічого не відповів. Не казати ж, що у нього не було щодо неї конкретних бажань. Так можна і образити жінку після того, що сталось. Трохи помовчавши, він сказав правду: вона йому давно подобалась, він милувався нею, але влаштувати любовний трикутник разом з нею і її чоловіком не міг, бо усе полетіло б до біса.

– Ось за це я тебе і люблю, – притиснулась до нього Валя, – ти захоплений, нічого не помічаєш, крім своєї геології.

– Тобі вже час, – обережно зауважив Володя, побачивши, що за вікнами зовсім розвиднілося. – Мені теж треба збиратись.

– Нічого, я тебе зберу і проводжу. Чоловік же залишився в експедиції, я сама з ним розберуся. Ти мені напиши, коли влаштуєшся.

Години через три Володя і Валя відправились на трамваї до пересадки на автобус Аерофлоту. При них були дві валізи, присутність Валі не здавалась зайвою. Таксі тоді замовити було важко і спіймати також.

Побачивши Валю в аеропорті, головний геолог Об’єднання спитав у неї:

– Ти теж летиш?

– Ні, – замість неї відповів Володя, – допомагає.

– Дарма, – пошуткував головний геолог, – я би з нею полетів на край світу.

Володя промовчав. Він побачив питання в очах Валі.

– Життя покаже, – сказав їй, відводячи у бік.

Валізи він уже здав у багаж, а начальство пішло пити пиво.

– Ти не думай, я рада, що так сталося. Завжди мріяла про тебе, чоловік не розумів, чому я була холодною з ним. Може тепер стане легше. Але ти напиши, будь ласка, я чекатиму.

Вони декілька разів поцілувались, не звертаючи уваги на зустрічаючих і проводжаючих. «На вокзалі усі цілуються», – подумав Володя. Валя махнула йому рукою і пішла до виходу.

Незабаром оголосили посадку на літак. Через чотири години літак приземлився у Москві, автобусом Аерофлоту Володя з супутниками доїхав до метро, потім усі вийшли недалеко від будівлі Міністерства. Їм вже був замовлений готель, засідання науково-технічної ради Главку призначене на завтра. Ввечері посиділи в ресторані готелю, обговорили, як захищатимуть проект шахти. На подив Володі, на засіданні НТР людей було небагато, крім них, ще персон десять. Мапи поклали на стіл, навкруги якого сиділи ті, хто зібрався. Обстановка була доброзичливою, проте питань ставили багато, засідання тривало над чотири години. Проект затвердили, Володю запросили зайти до головного геолога Главку, там вже сидів головний геолог Об’єднання. Володя зрозумів, що розмова буде про його звільнення. Головний геолог Главку сказав, що затримати його не можуть, тому що він відпрацював час, належний після інституту. Але чому він їде?

Володя відповів, що скучив за Україною.

– Так ми тебе направимо в експедицію нашого українського Об’єднання, поїдеш на пошуки родовищ на Українському щиті, – запропонував головний геолог Главку.

– Я хочу працювати в Карпатах, – Володя, сподівався, що від нього відчепляться.

– Ну, в Об’єднанні є Карпатська партія, можеш там працювати. Дамо в Києві квартиру, цього року там здають будинок.

Він зняв слухавку і зателефонував у Київ. Було чутно, що там, ніби то, опираються, але головний геолог Главку перейшов на наказний тон і змусив Генерального директора Об’єднання пообіцяти, що квартиру Володі дадуть. Не знаючи, чим крити, Володя погодився. Головний геолог Главку відразу попросив його трудову книжку і передав її головному геологові ташкентського Об’єднання, наказав зробити зміни – записати перевід до Києва.

Наступного дня, простившись з колишнім начальством, Володя вилетів до столиці України. Так закінчилась його кизилкумська епопея, попереду були Карпати.

Розділ другий
МАЙЖЕ ДЕТЕКТИВ
АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

О десятій ранку в кабінеті Андрія Володимировича задзвонив телефон.

– Андрій Володимирович? – спитав чоловічий голос у слухавці. – Вам дзвонять з міліції, майор Шевцов. Чи можете зайти до вашого районного відділку сьогодні о чотирнадцятій годині?

– Сьогодні не можу, у нас Вчена рада. А що сталося?

– Ну, давайте завтра на десяту, скажіть черговому, що до майора Шевцова. Я вам усе поясню. Не хвилюйтесь, треба у вас дещо узнати.

Поклавши слухавку, Андрій Володимирович замислився. Для чого він знадобився майорові? Його ніколи не викликали до міліції, але особливого хвилювання у нього не було, оскільки він не відчував за собою будь-яких порушень закону. Проте думка про міліцію не давала спокою. Добре, що до обіду заходили співробітники, відволікали його.

Кабінет Андрія Володимировича був невеликим, мабуть, переробленим з якого-небудь підсобного приміщення. Співробітники відділу шуткували, що з туалету. Тут можна було прийняти одного, а якби гості стояли, то двох людей. Більшу частину кабінету займали письмовий стіл, великий сейф на два відділення і етажерка з книгами. На стінах висіли чотири мапи, єдине