Читати книгу - "Етимологія крові"

води вихлюпнулося на траву. Мене почала брати злість – на нього, на себе, на Андрія.

– Будь чемним. Ти подобаєшся моїй подрузі.

– А мені подобаєшся ти, – Назар не здавався.

А я – занадто сильно – відчувала невидимі ланці між нами – вони були задовгими – аж на декілька прожитих життів – не нами – кимсь іншим – до нас.

– Назаре, або ми йдемо у двір або… ти пошкодуєш потім.

Є такі чари, що забирають у чоловіка його чоловічу силу. Саме це й мала на увазі. Може, він і зрозумів, бо мовчки взяв відра і пішов до хати.

Я підняла очі вгору. На мене подивився золотий молодик. Усміхнулася йому і подякувала. Знала, за що.

Є така сила, яка завжди підказує мені, що робити. Але – просто сила – без знання. Дуже часто ходжу навпомацки.

Я все ще чекала, коли ВОНА знову насниться мені.

Назар не схотів пити з нами чаю, як стара лишень його не вмовляла. Поїхав додому до Косова. Ну так, авжеж, там на нього чекали дружина і донечка.

Марта майже не розмовляла зі мною за столом. Анничка теж говорила мало – певно, стомилася за день. Та й мені не дуже хотілося говорити, але мертва тиша, що панувала у нас на кухні, наганяла на мене якийсь незрозумілий жах. Я мусила розірвати цю тишу – щоб не збожеволіти.

– Бабо Анничко, а тут, у Криворівні, багато відьом?

Просто Яга не виходила мені з голови.

– Вистачає, доню, – коротко відповіла стара, і я зрозуміла: неохота їй на сон прийдешній базікати про усяку нечисть.

Але ж тиша – мене вбивала!

– Бабо Анничко, я помітила, що у Вас мова – не така, як у тутешніх людей, Ви говорите майже так, як говорять у моєму селі.

– Бо я і направду нетутешня, з Київського Полісся, – зізналася Анничка.

– Дуже приємно! – швидко вхопила я тоненьку ниточку й почала намотувати її на клубок – лишень би стара не мовчала!

Я їла мед і лимон. Марта дивилася на мене винувато і з докором – одночасно – мед і лимон. Лимон з медом чи мед з лимоном. Чарівний чай, що зберігає молодість і вроду.

– А моя бабця теж із Київського Полісся! Зі Страхолісся.

– Знаю Страхолісся, – зітхнула Анничка, вихлюпнувши із тим зітханням, певно, весь свій багаторічний відчай.

Мені все кортіло знову запитати про оту Ликерку, з якою мене сплутала стара, але ніяк не могла відважитися на таке запитання. Боялася почути щось дуже важливе для мене.

– Бабо Анничко, а як Ви опинилися у Криворівні?

– Ой, довга то історія, доню. Життя занесло, та й усе. Хіба знаєш наперед, де завтра опинишся?.. Ну що, пора вже спати? Я звикла прокидатися вдосвіта.

Я зрозуміла, Анничці не хочеться згадувати своє минуле.

Тієї ж ночі – таки дочекалася! – мені знову наснилася ВОНА. Знову з ножем. І так само – свіжими краплями крові на ньому.

«Відріж усе зайве», – сказала і знову протягнула мені ніж.

Тепер я, не вагаючись і не подякувавши за допомогу, вихопила холодне лезо з її рук. І кинулася тікати. Через той ліс, у якому виросла. У якому колись так страшно кричала ВОНА.

Хто ВОНА?!.. Чому я знову про це в неї не запитала?.. Чи побачу іще колись, аби запитати нарешті?..

[хроніки чужих життів]
Київ
Ганя

Ганя прокинулася на м’якому ліжку під теплою ковдрою. По ніздрях вдарив різкий запах горілки – як тоді, коли проколювали вуха…

Це була невеличка кімната з високою стелею. Ліжко стояло ліворуч від дверей, з іншого боку – різьблена дубова шафа і засклений сервант – з кришталевими келихами та порцеляновими сервізами. Напроти дверей – широка етажерка, під тон шафи і серванта, тісно заставлена книжками в різнобарвних палітурках. Біля ліжка – плетене крісло, підстелене вишитою подушечкою. На долівці – килим із химерними східними візерунками.

Ганя ще ніколи не бачила ані таких розкішних килимів, ані таких дорогих меблів… Вона була в кімнаті сама. У чужій сорочці, загорнена у чужу пухову хустку. Спробувала підвестися, щоб переконатися, що це їй не сниться, але тіло було важким, наче шматок заліза. В голові запаморочилося і заболіло зверху в спині. Не могла зрозуміти, де вона і як сюди могла втрапити.

Пам’ятає, як бігли з Ликеркою через темний ліс, як заблукала у тому лісі і не могла знайти стежку, що веде до залізничного шляху… як кричала, гукаючи Ликеру, але чула – лише власний голос… Провалля під ногами, холод, що пронизує аж до кісточок… важка вологість весняного повітря і крижана вода під ногами, над нею… Ганя тонула у лісовому озерці – не помітила у темряві, як втрапила туди… Почала у паніці хапатися то за крижину, то за сухе гілляччя, якого нападало за зиму в мерзлу воду… Хотілося жити. Нехай голодна буде, нехай самих лише жаб їстиме і вічно блюватиме тими жабами, …але життя, Господи, не відбирай отак… Нарешті допливла якось до мілини, а там ступила на дно і викараскалася на берег… Тремтіла від холоду, але холодно було лише спочатку, а потім, навпаки, стало так гаряче-гаряче, наче хтось зовсім близько розпалив багаття… Прийшла мама і довго стояла над нею, все повторювала монотонно: «Доню, кульчики свої бережи, бережи свої півмісяці на щасливу долю…»

Далі Ганя нічого не пригадує.

Спробувала поворушити бодай пальцями рук, але пальці, як і все тіло, оніміли. Тоді дівчина заплющила очі і почала прокручувати у пам’яті страшну картину: її хоче задушити рідний батько, от-от задушить, але важка сокира падає йому межи плеч… очі Ликерки… і цей божевільний тріумф в очах – Ликерка вбила Ганиного батька… калюжа яскравої крові, вогонь – по