Читати книгу - "Етимологія крові"

соломі, по долівці, по батьковому тілу…

Раптом глибокий біль пронизав Ганю наскрізь – з голови до ніг. Вона закричала.

Десь поруч заплакала дитина. До кімнати ускочила перелякана мачуха.

– Усе гаразд, ми вже врятовані, – заспокоювала Ликерка Ганю, сидячи на її ліжку. В руці скляний гранчак з темно-коричневою рідиною. Піднесла його до Ганьчиних губ:

– Пий, не бійся, воно гірке і неприємне, але мусиш випити. Ти перемерзла дуже, – сказала і перехилила обережно гранчак.

Ганя слухняно проковтнула рідину і скривилася. Раптом усередині у неї стало так гаряче, наче хтось укинув туди запалений смолоскип. Ликерка подивилася на Ганю і вийшла з кімнати.

Дитина вже перестала плакати. Гані ставало все тепліше. Вона вже відчувала свої ноги, але пальці на руках ще не рухалися.

Ганя знову заснула.

Ликерка

Не винна вона, ні, не хотіла вбивати Василя. Просто… Ганю шкода стало. Батько, від голоду збожеволівши, єдину свою дитину ледь не задушив. І задушив би – аби не сокира, не Ликера…

А потім, як тікали до Києва, сама такий гріх на гадці мала – донечку свого чоловіка у потойбіччя спровадити, та схаменулася вчасно, встигла біду відвернути, голосу материному підкорившись укотре.

Ликерка сиділа в кріслі, на вишиваній подушечці, уважно стежила за Ганиним диханням.

«Тут їй буде добре», – думала.

Між тим, все ніяк не могла витіснити зі своєї свідомості дві страшні картини, що досі стояли у неї перед очима так яскраво – аж мусила переживати все спочатку:

…Василь притис донечку до стіни, ухопив її своїм лаписьком за тоненьку шию, от-от задушить… мала червоніє, синіє, а в очах – не переляк, зовсім ні… лише наївне дитяче запитання: невже батько вб’є?!.. У мішку із дровами є сокира, ось вона, перед очима у Ликерки… «Рятуй малу!» – хтось підказує зі спини… ніби маминим голосом… І Ликерка, віддаючи себе цілком у владу незрозумілій їй силі, виймає з мішка сокиру, підходить до Василя…

Господи, як страшно все те пригадувати!.. Ликерка вбила свого чоловіка – батька Гані, а потім…

…темний ліс, іще не станув сніг, холодно… Вони з малою мчать щодуху заплутаними лісовими стежками – добігти б до найближчої залізничної станції, а далі щось придумають… ні голоду, ні втоми… Ликерка відпускає Ганину руку… біжить швидше… від сосни до сосни, межи молодих ялин і кущів ожини… довго біжить, ніби пробігла вже все своє життя…

– Ликеро-о-о! – чує раптом.

І, здається їй, що не Ганя то кричить, не мала, ні, – Василь. То мертвий Василь кричить голосом своєї донечки. Ликерка прискорює біг, вже спітніла, а проте втоми не відчуває… Нехай Ганя залишається в лісі. Коли батько так любить свою донечку, що аж кричить її голосом, то нехай батько забирає донечку до себе, нехай Ганя залишається з ним. А вона, Ликерка, буде жити… авжеж, у неї є сила, яка допоможе їй вижити… Іще встигне знайти порятунок…

Попереду – тупа нескінченність – здавалося б, до втрати будь-якої віри… Але дерева розсіюються… широка дорога… людський голос… стукіт кінських копит і дерев’яних коліс…

– Дядьку, зупиніться!

Ликерка залазить на підводу… а там лежить… худеньке дівча років тринадцяти, може, й менше – так схоже на… схоже… на… Ганю… щічки аж сині, оченята заплющені… Спить?..

– Померла, – каже дядько, – від голоду.

Ликерці зле, їй паморочиться в голові, хочеться злізти з підводи і бігти до лісу – по Ганю…

– Дядьку, зупиніться! Там у лісі ще… моя… сестричка.

Ликерка шукає те місце, де вона залишила Ганю, а знайти не може, якась сила штовхає її від одного дерева до іншого… Та, Господи, що це за мана?.. Раптом – голос матері: «Прямо біжи, не звертай нікуди, до озерця біжи!» Прибігла до озерця. А Ганя лежить на березі, на брудному снігу – мокра і нерухома. Нахилилася до неї – дихає, але ледве-ледве, перемерзла… На спину собі непритомну посадила, її руки своїми руками ухопила і так притягнула аж до підводи. Біля дороги на них чекає нещасний дядько… зі своєю мертвою донечкою… Тепер їх троє, дівчат у підводі. Живі – дві, але з них одна – напівмертва… Дядько довозить їх до залізниці, але перед тим зупиняється біля якогось села, іде кудись по лопату… Майже біля лісу, трохи далі від дороги, викопує неглибоку яму, стягує доньку з підводи, притискає її голівку до своїх грудей, цілує у чоло, обережно кладе у яму, перехрестившись тричі, швидко проговорює заупокійну молитву і землею засипає могилу.

– А хреста не ставите? – Ликерка у нього за спиною.

– А навіщо хрест? – дядько повернувся до неї обличчям, очі його блищать від сліз, і сльози зсередини душать його за горло, що ледве виговорює слова. – Бога ж… немає.

– Щоб знати, де могила.

– А навіщо знати? – знову запитує. – Хто її шукатиме?.. Мати вже пішла туди, – показує на свіжу землю, – три дні тому, братик – минулого тижня, сестра старша – ще до весни… А батькові хіба багато лишилося?..

– Небагато, – Ликерка дивиться на дядька безнадійно: так, він теж скоро пропаде – і не так від голоду, як від горя.

– Тож-бо й воно. Для чого ж, щоб знали про цю могилу? Щоб вирили якісь нелюди та й позбиткувалися над моєю Тосею? – скиглить якось не по-людськи. Відвертається, щоб дівчина на нього такого, безпорадного, не дивилася.

– Сестричка моя… там, – нагадує Ликерка, показуючи на підводу, – вона теж може померти. Давайте швидше, дядьку.

Ледве вдалося вмовити начальника станції, щоб дозволив залізти у порожній вагон товарняка. Зглянувся, навіть допоміг непритомну Ганю занести, а потім ще й просунув Ликерці крізь щілину брудне, але ж сухе, вовняне рядно, аби малу ним вкрила.

Так доїхали до Києва. В дорозі зупинялися часто і довго стояли на тих зупинках. Ликерка бачила крізь щілинку, вздовж колії, нескінченну лінію з напівмертвих і мертвих людей, їх згрібали докупи чоловіки у