Читати книгу - "Книга імен"

що, Ділоне, знайшов?

Голос Девіда був схвильований, як ніколи. «Утім, це зрозуміло, — подумав Ділон, — адже сьогодні в нього на очах убили Бен Моше».

— Ні, Девіде, вибач. Його немає ні у верхній шухляді комоду, ні в інших шухлядах. Я навіть шукав у столі у твоєму кабінеті. Марно.

— Подивися ще раз. Він мусить бути там. — У голосі Девіда бриніла тривога.

— Я добре шукав, повір. Його там немає. Єви теж не було: вона залишила мені двері незамкненими. — Ділон увімкнув двигун.

У телефоні запала тиша.

— Девіде?

— Хтось побував там перед тобою. — Тепер у голосі Девіда чувся відчай. — Хтось викрав мій клятий паспорт.

— Та ні, я так не думаю. — Ділон нервово стиснув кермо. — Не схоже, щоб у будинку хтось нишпорив. Нічого не розкидано, все на місцях. За винятком хіба що пилососа. Єва забула його сховати.

— Це на неї не схоже.

— То що я маю зробити? — Авто різко рушило, здійнявши в повітря сухе листя. — Заявити в поліцію, що твій паспорт зник?

— Ні-ні. Ніякої поліції. Я щось придумаю.

— Девіде, а що з агатом? — Ділон прокашлявся. — Він і досі в тебе?

— Так. Тепер я маю ще й бурштин. Його дав мені Бен Моше за мить до того як... — Він змовк.

У вечірньому присмерку Ділон заплющив очі.

— Сподіваюся, ти усвідомлюєш усю відповідальність...

— У мене не було часу думати про неї.

— Шкода, що я нічим не можу допомогти, Девіде. Узагалі-то, мені треба ненадовго виїхати з країни. Якщо в наступні кілька днів я буду тобі потрібний, залиш повідомлення в мене в офісі. Я буду туди часто телефонувати. Але... — Він завагався. — Будь обережний, Девіде. Не подобається мені все це.

Девід скривився.

— А кому подобається?

Закривши телефон, Девід подивився на Йаель. Вона схилилась над записником Бен Моше, і волосся затуляло їй обличчя, як мідна завіса.

— Паспорт зник, Гатч не дзвонить, і я, чорт забирай, не маю жодної уяви, де моя донька. А як ваші справи?

Він умостився на ліжку й затулив очі долонями.

Йаель подивилась на нього.

— Ось як.

Вона показала на телевізор, що працював без звуку. На німому екрані змінювали одна одну картини смерті й розрухи від землетрусу в Туреччині.

— Не тільки в нас був поганий день, — мовила вона.

Зупинившись перед світлофором, Ділон набрав іще один номер.

Кілька днів він думав про Девідів агат. Тепер настав час діяти.

— Ви знаєте точно, що єпископ Елсворттам? — запитав він без жодного вступу. — Бо я вже на півшляху до аеропорту.

Доки він слухав, що каже співрозмовник, на світлофорі загорілося зелене світло, й авто позаду нетерпляче засигналило.

— Чудово. Я прилітаю в Глазго завтра по обіді. З аеропорту поїду просто до вас.

Розділ чотирнадцятий

  принципі, Аві Рац може зробити вам фальшивий паспорт, але на це піде кілька днів. — Йаель стурбовано ходила туди-сюди перед вікном. Девід вийшов із ванної, витираючи обличчя мокрим рушником.

— У мене є краща ідея. Я знаю, як до завтра добути справжній паспорт.

— Як? — від подиву Йаель аж зупинилася.

— Іноді незле бути сином сенатора.

Якщо тільки Джадд Вонамейкер у США.

Він набрав номер.

Найближчий батьків друг тепер був послом у Єгипті. Колись вони з батьком були союзниками в сенаті й разом наполегливо обстоювали законопроект про захист заболочених територій, який самі й висунули, — на прикрість лісозаготівельникам та іншим підприємцям. Їхні родини теж подружилися. Якось Шепарди й Вонамейкери зустрілися на відпочинку на Ніагарі, і відтоді в них повелося щороку проводити відпустку разом. Так тривало майже двадцять років, аж доки Девідів батько не впав замертво просто в залі сенату від серцевого нападу.

— Нам пощастило, — сказав Девід. — Він тут — має якусь справу в ООН. Він наполіг, щоб ми разом повечеряли. За три квартали звідси є японський ресторанчик. Там можна сісти в окремому залі та спокійно все обговорити. Зустрічаємося за годину.

— А за той час я подивлюся, що тут є ще. — Йаель принесла на ліжко торбину Бен Моше й повиймала з неї один за одним усі предмети.