Читати книгу - "Поміж двох орлів"

Не спалося й Тарасові. Він уже призвичаївся до свого нового становища кавалериста. Правда, «крилатим гусаром»[27] він не став, (та й не сподівався на це), але все ж польний гетьман таки віддав йому коня зі своєї стайні (не найкращого, але й не шкапу, чого таємно боявся Сопоха), і новоспеченого кавалериста призначили до допоміжної кінноти, яка у сотні ротмістра Роговського мала підтримувати гусар, коли вони підуть у бій, і завершувати знищення розбитих гусарами ескадронів. Нині Тарас красувався кольчугою, що закривала руки до ліктя. Крім того, у нього були ще залізні рукавиці, а голова була покрита шапкою з кілець (так званою місюркою). Звичайно, його спорядження не йшло ні в яке порівняння з обладунками гусарії, але й порівнювати з жупаном гайдука також не можна було...

Перехід Тараса Сопохи до кінноти викликав жваві обговорення у сотні, але оскільки колишній гайдук у звичках зовсім не змінився і час від часу приходив до колишніх товаришів по зброї (а одного разу навіть за звичкою приніс води), ставлення до нього теж не змінилося. Найбільше радів успіхам колишнього гайдука Микита Сідельник. Дізнавшись, що крім пістоля і рушниці, Тарасові доведеться стріляти з лука, він задався ціллю навчити юнака цьому вмінню. Вони днями пропадали на полі, що ще півроку тому було звичайним майданом, оточеним численними будівлями. Зараз це був пустир, адже перед тим як втекти в ліси чи у фортецю, мешканці спалили будинки, а те, що не згоріло, пішло на обігрів поляків.

За тренуванням новоспеченого кіннотника спостерігало багато вільних від обстрілів фортеці вояків. А оскільки останнім часом обстрілів поменшало (король Сигізмунд вирішив тримати облогу), то глядачів було багато. Серед них траплялися і запорожці. Одного разу до Сідельника підійшов Охрім Іскра. Він довго спостерігав за вправною стрільбою Микити.

— Гарно стріляєш! — похвалив той. — Я знаю лише одного, хто може перевершити тебе.

— Хто це? — запитав Микита, водночас радий похвалі і зачеплений за живе, що хтось може краще.

— Наш гетьман. Через його вправність відмінно стріляти його так і прозвали: Сагайдачний. Чув про нього?

— Ні, не чув, — відповів Сідельник і полегшено зітхнув: кого-кого, а гетьмана запорожців можна визнати кращим за себе. — А чому у вас два гетьмани?

— Та й у вас не менше! — відказав Іскра. — Але якщо ваших гетьманів призначає король, то своїх ми вибираємо самі. Не виправдав сподівань чесного товариства — повертайся туди, звідки тебе підняли! А Сагайдачний... Він із вашого краю. Дивно, що не чув.

— Таки не чув, — підтвердив Тарас, натягнув тятиву лука і випустив стрілу.

Вона заспівала протяжно і вп’ялася у дивом вцілілий пліт із намальованим на ньому силуетом людини.

Хоч навчання стрільбі й приносило юнакові задоволення та й у спілкуванні не було відбою, Тарас відчував себе самотнім. Останнім часом він зблизився з Богданом Хмельницьким. Хоч раніше вони майже не зустрічалися, а ще менше спілкувалися, після чудового порятунку, а особливо після того, як здоров’я Богдана пішло на поправку, вони стали проводити більше часу удвох. Ян Жолкевський майже не відходив від батька, Владислав мав свої «королівські» інтереси, отож Богдан залишився сам. А після того, як стало відомо про швидке відбуття його додому, юнакові потрібен був товариш. Ним і став Тарас.

А сьогодні Хмельницькі покинули Смоленськ, і Тарас Сопоха залишився сам. Його чекали майбутні бої, і якими вони будуть для нього — невідомо, але Тарас чомусь був певен, що все закінчиться добре.

Принаймні хотілося у це вірити.

В останній момент вершник устиг вихопити ноги зі стремен, і саме це його врятувало. Кінь втратив рівновагу і важко повалився на землю. Вершник устиг згрупуватися і відштовхнутися від спини падаючої тварини. Це, правда, не врятувало його від удару об землю. Чоловік відчув у лівому плечі різкий біль — не інакше, як пошкодив його... Але зважати на це не можна. Перемагаючи біль, вершник важко звівся на ноги. У голові памарочилося, до горла підступала нудота. Він підійшов до коня, який важко дихав. Його змилений живіт судомно піднімався і опускався. Кінь підняв голову і докірливо подивився на господаря.

— Пробач, вірний друже... Загнав я тебе... — лагідно звернувся він до коня. — Пробач, але інакше не можна...

Він вийняв з-за пояса пістоль і звів курок. Кінь, неначе розуміючи, що його чекає, перестав хропіти. Він стомлено поклав голову на землю і став чекати неминучого. Але вершник зволікав. Зрозумівши, що не зможе пересилити себе, він рішуче засунув зброю за пояс, підійшов до коня і став розстібати сідло. Робити це практично однією рукою було важко, тому довелося повозитися з цією загалом нескладною справою. Насамкінець зняв вуздечку, закинув собі на плече пропахле кінським потом сідло.

— Пробач, друже, що покидаю тебе... — звернувся наостанок до коня вершник. — Сподіваюся, тебе знайдуть добрі люди...

Не в змозі більше це терпіти, вершник пустився у путь.

Це був особистий посланець полковника Юзефа Лісовського — Януш Заславський. Він належав до окремої групи кавалерії, створеної полковником, і тому названої в його честь «лісовчиками». Це був ніби польський аналог козаків. На відміну від іншої кінноти його величності, лісовчики не мали жодного захисного обладунку — лише верхній одяг. Зате озброєнням могли похвалитися. Крім двох пістолів і мушкета, озброєні були луком, шаблею та палашем. Правда, Заславський при собі мав лише пістолю і шаблю: у далекій дорозі важка зброя могла лише заважати.

Причитания з конем сталося за якихось п’ятдесят миль від Смоленська, коли більша частина дороги вже була подолана. Але хоч залишилося подолати ще скількись, та не йти ж пішки! Тому Януш Заславський вирішив будь-що роздобути коня.

Нагода трапилася за якусь версту від того місця, де він залишив свого коня. Із лісової просіки саме виїжджала