Читати книгу - "Доки смерть не розлучить нас"

Вона злегка здригнулась, ніби прийшла до тями після цього занурення у світ музики, і простягнула руку за скрипкою.

– Ти теж граєш? – здивовано мовив я, віддаючи їй інструмент. – Приємно здивований…

– Зараз ти здивуєшся ще більше, – прошепотіла Люба, кладучи скрипку на стіл і не зводячи з мене затуманеного погляду.

Я мимоволі встав, коли вона підійшла до мене, і зробив крок назустріч. Гарячі вуста дівчини обпекли мої обвітрені, давно не ціловані губи, і це було як ще один акорд мелодії романсу про кохання.

Короткі зимові канікули пролетіли, як один день. Я багато часу проводив з друзями, з якими будував плани нашої майбутньої боротьби на рідних теренах. Вечори, які мав би проводити з рідними, тепер майже всі були віддані Любі. Ранками мама накладала мені повну тарілку їжі, дивлячись на мене з посміхом, у якому любов межувала з розумінням. Батько теж волів не говорити про мої пізні посиденьки у школі. Лише, проводжаючи мене у Володимирі на потяг до Львова, він, ніби між іншим, мовив:

– Кажуть, що всі ті прислані до нас з великої України люди зв’язані з совєцькими «органами». Тобі треба пам’ятати про те…

Я готувалась до випускного вечора в медичному училищі. Алевтина Михайлівна подарувала гарну сукню з власного гардеробу, яка, трохи вшита в талії і підкорочена, личила мені неймовірно. Випускний був призначений на двадцять перше червня, а вже наступного дня до Черкас мали приїхати мої мама і бабуся.

– Шкода, – бідкалась Алевтина Михайлівна, – що Уляна з Оксаною не можуть бути на випускних зборах, коли тобі вручатимуть диплом з відзнакою. Твоя бабуся мріє, щоб ти стала відомим лікарем. А вже мама як би пишалась на зборах такою красунею і розумницею! Обов’язково потрібно зробити фотографії. Я про це потурбуюсь.

Світанок випускники черкаського медучилища традиційно мали зустрічати на Дніпрі. Під ранок дипломовані медсестри і фельдшери великим гуртом вийшли з училища і, весело перегукуючись, попрямували до річки.

Микола, який закінчив фельдшерське відділення, теж був серед них. На виході з училища він взяв мене під руку.

– Щось мені тривожно на душі, – тихо промовив юнак. – Коли приїжджає з Москви Солодовніков?

– Написав, що в самому кінці липня, – так само тихо відповіла я.

Я коротко стиснула Миколину руку і рішуче струснула головою:

– Не переймайся через його плани забрати мене до Москви. Ми ж з тобою написали заяви про направлення на роботу на Рівненщину. Там катастрофічно не вистачає медперсоналу. Тож можемо відбути туди за призначенням ще до приїзду Солодовнікова до Черкас.

– Солодовніков знайде тебе і в Рівному, – мовив Микола, обіймаючи, ніби намагаючись мене захистити, – на те він і енкаведист. Якщо, звичайно… якщо не почнеться війна…

– Так, – мерзлякувато стенула я плечима, – наші ж стверджують, що Гітлер готовий напасти на Радянський Союз будь-якої миті. Але це може статись як завтра, так і за місяць чи півроку. Не можна ж просто сидіти і чекати…

Саме в цей час на Київ почали падати перші бомби. Війна таки прийшла.

Двадцять другого червня по обіді випускників черкаського медичного училища знову зібрали в актовій залі. Оголосивши про напад Німеччини на Радянський Союз, про що всі вже знали з повідомлень по радіо, директор попередив, що ми підлягаємо під мобілізацію в армію за законом військового часу. Тож нам потрібно бути на місцях постійного проживання і чекати повісток з військкоматів. Це означало, що я повинна одразу ж їхати додому, у Звенигородку.

Після зборів в училищі ми з Миколою усамітнились у нашому улюбленому сквері. Місто наче вимерло. Його жителі поховались по домівках, аби в колі близьких обговорити й осмислити страшну новину. Навколо запанував гул військової техніки, яка перебувала на території військових частин.

– Фельдшерів будуть забирати на фронт одними з перших, – переконливо мовив Микола. – Керівництво нашого проводу вирішило, що нам варто записуватись у добровольці, а на фронті за першої ж нагоди здаватись у полон. Там ми зможемо згуртуватись у бойові загони, які будуть боротись з большевиками.

Він обійняв мене за плечі і з тривогою зазирнув у вічі.

– Медсестер теж будуть мобілізовувати. Прошу тебе, зі Звенигородки відразу їдь у батьківське село. Пересидиш у ньому хвилю мобілізації, а там, дасть Бог, німці большевиків з України виб’ють. Такі, як ти, Марієчко, потрібні будуть нам тут, щоб налагоджувати нове життя. Може, згодом і я приєднаюсь до тебе…

– Миколко…

Так я його ще не називала і трохи навіть засоромилась цього свого першого прояву ніжності.

– Ти повинен вижити там і повернутись. Бо дуже потрібен нам. І мені…

Ми цілувались під гул двигунів танків, намагаючись не думати про те, що чекає нас у найближчому майбутньому.

Мама з бабусею Уляною чекали мене в Алевтини Михайлівни. Мама обійняла мене і невтішно заплакала. Алевтина Михайлівна розповіла їй про обов’язкову мобілізацію медсестер, і материнське серце розривалось від розпачу і страху. Господиня