Читати книгу - "Руденька"

«Ви не туди потрапили». Тільки цього разу це вже був не залицяльник, і мені було не до сміху.

Для мене стало нормою періодично кудись літати на зустрічі з людьми «з телевізора», які, побачивши мене, спершу бентежилися, бо я не мала часу на косметику… і часто мені доводилося чути одне й те саме, коли з усмішкою говорилося: «Але ж ви… Ти ще зовсім… дитина»… Та коли я пояснювала, чому до них прилетіла і чого від них хочу, вони переставали посміхатися і намагалися мені допомогти, за що я завжди буду їм вдячна. Я й далі не відповідала на дзвінки свого власного телефону… бо ненавиділа брехню, і мені простіше було не брати слухавку, ніж вигадувати чергову причину, чому я не можу зараз пограти в теніс… чи зустрітися з мамою або татом… Хай думають, що в мене депресія… а я тим часом вивчатиму рейдерські схеми і юридичні закони.

І у мене таки справді була депресія… Вперше в житті… Я понад усе на світі хотіла допомогти Йому… Я хотіла, щоб увесь світ дізнався правду… Я хотіла допомогти відновити Його ім’я і репутацію, яку немилосердно зруйнували і знищили люди, котрим Він довіряв… Вони не просто зруйнували життя Йому, Його близьким і мені… вони забрали в Нього все… і не могли зупинитися… На їхньому боці були мільйони і зв’язки, які вони день за днем закріплювали за допомогою своїх мільйонів. На нашому боці була правда. Кому повірять? У цій країні… Повірять тому, кому вигідно вірити. А нам вірити було невигідно. Адже ми не давали мільйонів. Правда, підкріплена мільйонами, – це вже не правда. Це – куплена правда, що автоматично перетворює її на брехню.

Він не міг бути в цій країні з різних причин. У Нього були зв’язані руки, і ті люди чудово знали про це. Вони відбирали у Нього бізнес і тиснули на близьких людей, щоб питання бізнесу вже не було таким пріоритетним і Він не міг якось протидіяти і чинити опір. Але Він був розумнішим за них усіх. Він був кращим стратегом, мав надзвичайно тонкий розум і хотів повернути собі те, що по праву належало Йому. Ми стали командою. Він був головою, а я намагалася бути його руками й очима, але при цьому не показуватися на очі нікому.

Що вони зробили, ці люди? Найняли кращого рейдера і вкрали бізнес, половина якого належала їм. Але «половини» їм було мало. Тому вони використали час і забрали все. Чому це виявилося так просто? Тому що їм довіряли, як завжди довіряють своїм партнерам. Бо вони за сумісництвом були власниками великого українського банку з чудовою репутацією, який і кредитував цей бізнес. Що вони могли сказати на своє виправдання? Ми забрали бізнес «за борги», оскільки з нашим банком не розрахувалися за кредитом. Що ми могли їм протиставити? Документи, видані їхнім же банком, які підтверджували, що кредит було погашено ще кілька років тому. Але кому цікаві документи, коли тобі заносять мільйони? Нікому. Кого цікавила правда? Нікого. Чого боялися ці люди? Нічого. Але їм не хотілося, щоб дізналися правду. Адже в них була бездоганна репутація і, на відміну від інших відомих українських банків, вони не хотіли офіційно називатися рейдерами. Тому ми влаштували PR-війну. І багато ЗМІ нас підтримали. Я знала, що українські ЗМІ ніколи й нічого не роблять за спасибі, але я помилилася. Були люди, які, дізнавшись правду і отримавши на руки докази, публікували статті, викладали документи, намагалися допомогти і звернути увагу «верхівки» на все беззаконня того, що відбувається. На цих людей тиснули, їм погрожували, закривали їхні сайти, телефонували власникам тих чи інших засобів мас-медіа і вимагали видалити або спростувати всю інформацію… Мені дзвонили десятки людей на всі мої телефони, і я тільки й чула: «Свєто, нам погрожують…», «Катю, на нас нацькували спецслужби, і ми не знаємо, як вам допомогти…», «Софіє, наш сайт закрили… ми змушені зняти інформацію… пробачте бога ради, але зрозумійте нас…»… і так до нескінченності… Я божеволіла… І Він теж… ми лютували, ми не спали, не їли… ми кричали одне на одного, сперечалися… ми жили з Ним у skype’і… разом прокидалися і разом засинали… Я розуміла Його стан і не могла на Нього ображатися, але іноді в мене не витримували нерви… Якось я розревлася просто в слухавку… причому це була справжня істерика… здавалося, мені більше не хочеться, щоб Він мені дзвонив… я втомилася… Я не бачила результату… Хоч би що ми робили, все перекреслювалося їхнім черговим мільйоном і ще однією сфабрикованою судовою постановою. І все. Ти борешся, не живеш, не дихаєш, а результат – нуль. Бо ти народився в Україні і така тут система.

Він доводив мій skype до кипіння… Він убивав його, знищував… я могла визначити за двома-трьома словами skype-чата, в якому Він настрої й що сталося… Він весь час у пориві гніву плутав клавіатуру і писав російські слова, попередньо не перемкнувши мову з англійської. Я знала, що «ок» – це «jr», «привіт» – це «ghbdsn», я знала, що таке «gbpltwm»… у нас уже з’явилася своя власна мова, яка не потребувала перекладу. Кожен з нас мав по п’ять-шість skype-чатів одночасно, тому ми часто відправляли помилково одне одному фрази, призначені для інших людей, а потім писали «не тобі»… Якось Він написав: «я тільки прилетів… знаєш, мені сьогодні весь день тебе бракувало»… а потім «не тобі». Я відразу ж Йому відповіла: «не пиши мені більше ніколи», «не тобі», «я нудьгувала»… Так ми спілкувалися… так ми жили… одного разу Він написав «rj[f. Nt,t», але я не стала уточнювати, кому Він це писав… думаю, що не мені…

Різкий, неповторний, холодний, смішний, з приголомшливим почуттям гумору… Він не давав мені ні секунди спокою, змушував день і ніч працювати мою голову… Одного разу я попросила цілий день не чіпати мене в skype’і та не дзвонити мені й пообіцяла, що під вечір підірву Google з потрібною нам інформацією, якщо Він щосекунди не питатиме «що нового?» і постійно не кричатиме на мене. Він не чіпав мене цілий день… і під вечір Google був забитий… Годині приблизно о десятій вечора Він надіслав мені sms-ку: «Google