Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

Усюди в країні та у світі жінки любили імператора. Анжеліні, проте, здавалося, ніби існує якесь особливе, таємне мистецтво любити імператора; вона почувалася зарученою з ним, із тим найвищим володарем усіх часів. Імператор усякчас жив у її душі. Хоч який великий, він мав досить місця для себе в її малому серці. Воно дуже виросло, щоб прийняти імператора в усій його величній пишноті...

Анжеліна дуже швидко забула вахмістра Состена. В її пам’яті він інколи поставав, як велетенська тінь із розпорошених сновидь. Принаймні вже кілька тижнів про нього нічого не було чути, і тут не було нічого дивного, бо імператор готував новий похід, його полки щотижня пересувались куди-небудь, і тільки нечисленні солдати писали в ті дні своїм нареченим і дружинам.

Одного дня з Анжеліною сталося щось дивне, щось страхітливе, небезпечне й цілком незбагненне. Коли вона дужою рукою махала відкритою праскою, щоб розгорілося вугілля, праска раптом випала з її рук, немов вирвана невидимою силою. Анжеліна ще бачила, як праска відлетіла до стіни, ударилась носиком, а потім своєю розкритою, розпеченою до червоного пащею впала на підлогу. А далі вже дівчині здалося, ніби й вона сама впала в незмірну глибоку темінь.

Анжеліна очуняла у своєму ліжку. Хтось погукав Вероніку Казимир. Ця добра близька жінка сиділа тепер поряд із нею. Анжеліна прокинулась із виразним спогадом про праску і дивну силу, що вирвала ту річ з її руки.

— Отже, зайшло вже так далеко! — почула вона голос Вероніки Казимир. То були перші слова, які долинули до її вух, відколи вона знову повернулася у світ. Це речення налякало її.

— Що зайшло далеко? — запитала вона.

— Анжеліно, ти матимеш дитину, — лагідно й байдуже відповіла тітка. — Я вже подбаю, щоб месьє Левадур дізнався про це. Тільки не бійся! Скоро ми повоюємо з ним.

— Дитину? — перепитала Анжеліна. — Навіщо?

— На те Божа воля, — тихо відповіла Вероніка, глянула на стелю й перехрестилася. — Скоро ми повоюємо з ним, — повторила вона.

— З ким повоюємо? — запитала Анжеліна.

— Ну, ясна річ, із вахмістром Состеном Левадуром! — відповіла Вероніка.

— Навіщо воювати з ним? — знову запитала Анжеліна.

— Щоб ти мала чоловіка! — мовила Вероніка.

— Не треба мені ніякого чоловіка! — відказала Анжеліна і подумала про щовечірні напади, які вона терпіла, про червоний плюшевий диванчик і тверде бильце, що вгризалось у потилицю.

— Звісно, тобі треба чоловіка! — наполягала Вероніка. — Передусім тобі треба чоловіка, що є батьком твоєї дитини!

— Я не хочу ніякої дитини! — заперечила Анжеліна. — Мені не треба ані дитини, ані чоловіка!

— Тобі треба їх обох! — тихо проказала Вероніка.

Анжеліна заплющила очі, немов могла отак не бачити великого страху, що сидів тепер, здається, на стільці Вероніки коло ліжка. Але з заплющеними очима страх видавався їй ще більшим і ближчим. Страх набув колосальних форм вахмістра Состена, що раптом із тіні знову став реальною постаттю, дарма що він тепер десь у якомусь далекому гарнізоні і, можливо, — слід сподіватися, — сам вирішив уже нічого не знати про Анжеліну. Чим тут зарадиш? Вона має народити дитину, і це дитина вахмістра. Той колос був уже в неї всередині й ворушився в ній. Своєю кволою силою вона аж ніяк не могла дістати його зі свого кволого тіла. Анжеліна вирішила знову розплющити очі, бо небезпека, здається, ближчала і зростала. Але не мала сили виконати навіть цю дію.

Цей стан тривав лише кілька хвилин. Вероніка показала тепер радісне обличчя, яке навіяло Анжеліні ще більший страх. Їй здавалося, ніби це якась небезпечна, проте вкрай весела неділя. Вона чула не кожне слово Вероніки, але виразно відчувала, що найбільше боїться слів, які їй пропонували як втішні. Анжеліна відчувала велику втому, і їй здавалося, ніби все, що сталося з нею сьогодні й багато тижнів тому, відбувалося вже дуже давно, і то в якомусь іншому, попередньому житті. Тепер її чекало зовсім нове, незнане й дуже небезпечне життя. Анжеліна заплющила очі й чекала, поки тітка піде і її подолає сон. Але сон не приходив, і тільки велика мудра поблажливість огорнула Анжеліну, велике співчуття самій собі, тітці й навіть вахмістру Состену. З розплющеними очима їй увижалася якась запекла битва, одна з битв імператора. В повітрі літали розпечені червоні кулі, зусібіч тріщало, гуркотіло, двигтіло, блищало, гриміло. Тільки імператора не бачила вона й відчувала через те велику тугу. Анжеліна погукала його: «Наполеоне! — кричала вона. — Наполеоне!» Але її голос безсило й безгучно завмер серед несамовитого гармидеру. Анжеліна перебувала далеко від воїнів, а проте їй здавалося, ніби вона серед них. Нараз вона помітила коло себе вахмістра Состена, що похитувався в сідлі. Одразу по тому він упав із коня. Простер обидві руки до неба й вигукнув: «Анжеліно!» Та вона не дбала про нього. Лише збагнула, що наступної миті він має померти, і, хоч і соромилася сама себе, все-таки щосили бажала йому смерті.

Прокинулася, згадала про сон і встидалася себе ще дужче. Водночас її пронизало ще не знане щасливе відчуття, водночас дуже тепле і свіже: вона вже не відчувала страху.

Через сім місяців Анжеліна народила сина в домі Ебам-Барбари Поччі з Корсики, доброї знайомої Вероніки Казимир. У широкому ліжку з високим м’яким матрацом, де вже не один рік народжували дітей чимало незаміжніх матерів, Анжеліна чекала захищена, щаслива і без страху. З ліжка вона бачила багато рідного і близького, що нагадувало їй про Корсику і дитинство. В кімнаті Ебам на хиткому