Читати книгу - "Незвичайні пригоди бурсаків"

– Так, так. Сюрприз чудовий, – забалакав, ніби сам до себе, пан з гачкуватим носом, походжаючи по кімнаті. – А слухай-бо ти, великий, чи не погодився б ти скинути з себе хламиду та піти послужити цариці-матінці? – запитав він Марка.

Марко не знав, що відповісти, бо не зрозумів нічого, а до того ще він звик, що за нього завжди відповідав Самко.

– Я боюся, що він не дуже розумний, – зауважив пан з рівним носом.

– А це вже рідко трапляється, щоб натура кого наділила разом усіма гараздами. Тут головне, що він не одворотний. А там не розуму його треба... – сказав, сміючись, пан з гачкуватим носом. – Важлива річ «случай». А фортуна химерна.

Самко зрозумів трохи, до чого йде справа, та ніяково було йому казати за другого. Видно було, що знову якесь лихо, а як його запобігти – хтозна. Силою та пручанням тут нічого не поробиш. Треба тільки ждати – куди воно поверне, а потім вже щось думати або робити. Доведеться коритися, поки ще не дійшло до зовсім лихого, а там справа покаже.

– А ходімо лише на хвилину з нами, – сказав пан Маркові. – А він тут побуде, – вказав він на Самка. – Він від тебе не втече, не бійся, – заспокоїв пан Марка, – побачивши, що той дивиться безпорадно на Самка. – Ми в тебе щось запитаємо, та й по всьому.

– Іди, Марку, коли кажуть, – сказав Самко. – На мою думку, ласкаві пани нам не вдіють нічого лихого, – додав він, дивлячись на Марка, ніби кажучи йому очима, що треба коритися.

Марко пішов з панами в двері другої кімнати.

Самко лишився сам і почав думати. Лаяв себе в думці, казав собі, що не треба було підходити до панів, а, почувши, що вони гукають, треба було тікати далі, мов не чули, та й край.

«Уже пани тебе на добре не покличуть. Щось вони казали про те, щоб послужити цариці-матінці. Чи не надумали бува, щоб Марко пішов у москалі. Тоді пропало усе в світі, пропала думка про Січ. Та Марко не погодиться. Оце ж вони покликали його, щоб побалакати та упевнитись, який він ще на розум. Нехай лише побалакають, почують, що він прицуцуватий, що великий та дурний, то й скажуть, щоб він собі йшов, куди схоче». Так заспокоював себе в думці Самко.

І, дійсно, через кілька хвилин з’явився Марко, а за ним тільки сам прислужник. Вигляд у Марка зовсім придуркуватий; він аж упрів чогось, наче був у парні. Мабуть, думав. А Маркові думати важче, ніж сто пудів повернути. Він тільки зрадів, що Самко нікуди не дівся.

Прислужник, поглядаючи на Марка, посміхався чогось.

– Ясні пани наказали, щоб вас нагодувати, – сказав прислужник, кивнувши головою, щоб вони йшли за ним, і повів їх ще через другі двері.

«Коли кличуть, щоб дати попоїсти, то нема чого й одмовлятися. Мабуть, не всі пани лихі. Вони побачили, що Марко не дужий на розум, то й урадили не займати його. А оце трохи підгодуємося, та й підемо собі знову шукати отого одноокого», думав Самко, ідучи за прислужником.

Вони пройшли через кілька покоїв, уже не так розкішно вбраних, на двір у садок, а далі до мурованого будинку серед садка. Стежка, що йшли нею до будинку, така рівна, посипана блискучим зеленкуватим піском, обсаджена обабіч квітами, а дерева в садку такі, яких бурсаки не бачили зроду: мабуть, з чужих країв привезені.

Ось і будинок з мурованим ґанком та широкими дверима. У передпокої смерділо псиною, бо побіля стін були будки для найулюбленіших панських псів. Поминувши передпокій, увійшли до величезної, довгої кімнати; посередині в ній стояв довгий стіл, що біля нього можна сісти кільком десяткам людей. Біля столу з обох боків довгі ослони. Стіл і ослони прості дерев’яні. На стінах висіла мисливська зброя, рушниці, рогатини, ножі, пістолі, сокири та собачі нашийники, парфорси, порохівниці та інше приладдя. На прибитих до стіни оленячих рогах сиділи поприв’язувані опудала різних птахів. Видно було, що пани кохалися на мисливстві.

Не встигли хлопці роздивитися гаразд, як з других дверей, що в кутку, з’явився чолов’яга, не дуже високий на зріст, проте огрядний, навіть товстий, зодягнутий в червоного жупана, зелені широкі штани, жовті з острогами сап’янці, на голові Сива Шапка з червоним верхом, збоку крива шаблюка, за поясом пістоль. Ну, як є запорожець, що тільки, мовляв, із самої Січі. Навіть його сита пика з величезними вусами, вже посивілими, нагадувала не простого козака, а якогось сотника.

– А! Святі отці монасі во Господеві спасі! – привітав бурсаків запорожець, неначебто він їх давно знав та давно не бачив. – Сідайте до столу. Тут нам усе буде зразу, – сказав він, підійшовши ближче, і підморгнув по черзі бровами, прищулюючи свої масні та зчервонілі вирячкуваті очі, мов трохи припухлі, або сп’янілі, та й увесь його вид був червоно-синього кольору, а ніс та губи зовсім сизі. Видно було, що це пияка не з останніх, навіть і тепер він був напідпитку, бо коли він забалакав, то з рота в його так запашило, неначе з монастирського льоху з винами та медами.

– Сідайте, отці-молодці, та не соромтеся, мов ті панянки, що кортить їм заміж, – запросив удруге запорожець і сів до столу. А прислужник, що привів їх, пішов собі кудись.

Сіли й бурсаки, дивуючись із запорожця, чого він опинився в панському дворі. Не вподобався він Самкові. Балакає з вихилясами, підморгує, клацає язиком, наче вдає з себе дурня, або хоче здатися за чудного.

Коли вони сіли до столу,