Читати книгу - "Непосидючі покійнички"

того було. Вони там нагорі один одному вінки на голову одягали.

— Веселенький у вас контингент. А до речі, в який учбовий заклад вас не прийняли? Естрадно-циркове училище, група розмовного жанру?

— Ні, в Київський державний університет на філософський.

— Тоді — «два-два». На вашу користь. І так буває.

— Спасибі. Але директор казав, що ви у службовій справі. Що вас цікавить?

— Отой байрак, в якому днями хтось влаштував конкуренцію вашому крематорію. А якщо ширше — то чим ця місцевість характерна вночі? Бо вдень тут випасають кіз, смажать шашлики і п’ють алкоголь. А як стемніє?

«Крематорець» відповів не одразу. Спочатку зиркнув у бік акуратної шафи-холодильника, де сумирно чекала ночі «група товаришів», потім дістав цигарку, сірники, закурив і лише після цього зауважив:

— Пішли нагору, я не тільки розкажу, а й покажу.

З тильного боку крематорію стояла зручна лавочка, з якої відкривався краєвид Деміївки, Совок і Жулян. Ми з оператором вмостилися зручніше і я налаштувався слухати.

— Як бачите, з боку ритуального залу нас не видно. Перекриває спеціальний насип. Все продумано, аби надаремне людям нерви не шарпати. Вдень тут, як ви знаєте, людно, а от вночі — нікого. Тільки он там, на проспекті, машини шумлять, та ще літаки на Жуляни вирулюють. Тепер щодо байраку і галявини. Про неї всі знають, крім міліції. Ми там з хлопцями не раз сиділи, але вдень. Тут стежка є. Коли сухо, то дуже навіть зручно до нашої «кочегарки» підніматися. Ну, а тепер про головне, товаришу капітан. Не щодня, не часто, але вночі у цей байрак машини заїжджають. Я бачив. Власне, не самі автомобілі, а світло фар — знизу. Бо там вночі навпомацки не проїдеш — це не проспект. Запитання: якого біса там вночі робити, та ще й з машиною?

— «Декамерон» інсценізувати. День третій, новела десята.

— Це про пустельника і дівицю Алібек. Пам’ятаю. Читав колись. Добре, будемо вважати, що там справді граються в любов. Тоді давайте рахувати: заїхали, зупинилися, вимкнули фари, примостилися, погоцалися, віддихалися, привели до ладу одяг спідній і верхній, увімкнули двигун і фари і — гиля, гуси, додому! Скільки на все це потрібно часу? З комфортом — годину. В темпі — тридцять хвилин. А ці машини, про які я вам кажу, стояли там хвилин п’ять, ну десять. І головне — не вимикали фар.

— А може, просто заскочили по малій потребі?

— Можливо, можливо. Але навіщо продиратися через кущі аж в самий центр байраку, ризикуючи подряпати фарбу, а то й наїхати колесом на розбиту пляшку? Для туалетних проблем достатньо п’ять метрів від траси від’їхати. Але не всі сто п’ятдесят. Тож думайте, капітане, думайте.

— А щодо тої ночі, коли там автомобіль згорів?

— На жаль, нічого сказати не можу. Роботи багато було. Вибачайте, і у нас існує штурмівщина. В Гостомелі туристичний автобус зі самоскидом поцілувалися. Треба було швидко кремувати, то ми всю ніч від печей не відходили. Навіть перекурювали там-таки, хоча я цього не люблю. Мертві не менш від живих поваги вимагають… Хочете мою точку зору, товаришу капітан?

— Давайте.

— Я так думаю, що машина ця не сама загорілася. Тих двох хтось прибрав. А от чому? Раптом вони в байраці ще щось таке побачили, крім кущів і дерев?.. І не дивіться на мене іронічно. У мене все. А у вашому протоколі напишіть: стосовно подій такої-то ночі свідок нічого конкретного показати не може, оскільки протягом усієї зміни не виходив назовні з приміщення крематорію.

— Чого так скромно?

— Та розумієте, шановний інспекторе Сирота, якось не світить мені передчасно отут-от клієнтом ставати. Навіть те, що хлопці спалять мене за європейськими нормативами, а не по скороченій програмі, чомусь не гріє. І не заохочує до відвертості. Бувайте здорові.

— Навзаєм. До речі, ви не пам’ятаєте, хто вам про пожежу в байраці розповів?

— Не пам’ятаю. Я, знаєте, як той Саїд з «Білого сонці пустелі» — стріляли, та й край. А хто, де, в кого — поняття не маю.

— І вибуху не чули?

— А ви, товаришу капітан, якось задля цікавості зазирніть до нас уночі. Послухаєте, як печі гудуть під повним завантаженням — і не будете наївні питання ставити.

Я пообіцяв зазирнути, розпрощався, перейшов через галявину і зупинився понад байраком. Унизу крізь обрубані пожежниками гілки було добре видно чорну пляму обвугленої землі. Свіжих слідів автомобільних шин на ній я не помітив. Напевне, історія з двома спаленими коханцями відстрахала завсідників і вони не наважували з’являтися сюди навіть удень.

Цікаво, що я доповім начальству? Один свідок, котрий відмовився говорити під протокол, кілька разів бачив на дні байраку світло, ймовірно, від автомобільних фар. Мене запитають, що це за свідок. Механік крематорію? Спочатку Полкана і Генерала пересмикне, бо вони уявлять себе в цій вогненній геєнні. Потім поцікавляться, скільки горілки випиває за зміну персонал цього закладу. Дізнавшись, що свідок не п’є взагалі, дійдуть висновку: перегрівся на роботі. Залізобетонна логіка! Нарешті, запитають, що я пропоную? Ах, виставляти там на ніч засідку? А навіщо? Полохати нещасних закоханих? А раптом хтось із них з переляку помре, то хто відповідатиме? Ви знаєте, що з нами тоді зробить відділ адмінорганів? Тож краще порекомендуйте дільничному поставити там шлагбаум. І то негайно! І рівчака хай викопають впоперек в’їзду в байрак. Глибоченького, з окоп повного профілю! Аби не кортіло туди шастати не те що вночі, а й серед білого дня.

Я прогнав у своїй уяві цей діалог з начальством і вирішив, що