Читати книгу - "Джовані Трапатоні"

негайно здайте нас в полон та швиденько здавайтеся самі! Інакше всі ми помремо в стражданнях і муках!

— Три! — прошепотів Джовані, і запала цілковита тиша. Все завмерло, і навіть сніг під лапами вже не скрипів. Джовані чув лиш стукіт власного серденька. Воно, бідолашне, так гупало у грудях, що, здавалося, ще трохи — і вискочить назовні. Зненацька неймовірну тишу прорізав істеричний лемент Хрюні:

— Ні-і-і! Ні, я не хочу помирати! Я не хочу, я не хочу! — заволав він та заходився битись головою об кіоск.

Велетенський бой із силою заплющив очі та покірно очікував на смерть. Гулі пощастило найбільше — він одразу рішуче втратив останні залишки свідомості та з усього маху гримнувся на сніг. Тому, що було далі, він не пам’ятає…

А надалі, на жаль, усе складалося непередбачувано та трагічно. На жаль, надалі Джовані припустився найбільшої помилки у своєму житті. Він кинувся фізично доводити свою перевагу. А цього нізащо і ніколи не можна допускати. Намагатися фізично вплинути на опонента — неприпустимо. Це справжнісіньке безглуздя і найпряміший до поразки шлях. На жаль, так сталося, що Джовані не знав цього залізного життєвого закону. А поруч не знайшлось нікого, хто міг би йому це підказати. Тож Трапатоні сам обрав найгірший розвиток подій — він кинувся у бійку. Підлетівши до боя-велетня, він відчайдушно заходився лупити його по мордяці. Треба віддати належне старанності Джовані — робив він це натхненно, не шкодуючи ні сил, ні часу. Але… Певно, Джовані дуже здивувався, якби якимось дивним чином опинився зараз на місці цього боя… Він би збагнув, що всі його потуги — просто сміх та марне витрачання часу. Для велетня, який вище сосен, удари воронового крила — це навіть менше, ніж клопоти від комара. Але сталося вже те, що сталося. Назад немає вороття. Тож Трапатоні на мордяці монстра добряче познущався над власними крильми. Потім він знесилено опустився нижче, до грудей, та заходився старанно ламати свої кігті на дебелій шкірі боя. Після кожного удару велетень лиш задоволено порикував та блаженно млів. Певно, йому ці удари були як лоскотання. Очевидно, він сприймав усе як ніжне та приємне погладжування п’яток. А може, навіть більше. Можливо, він порівнював це блаженство лишень із тим задоволенням, коли хтось пір’ячком неспішно водить по обличчю? Як би там не було, а велетенський бой отримав стільки неочікуваного мління, що його тепер легко можна вважати справжнісіньким обранцем долі.

Хруня, миттєво заспокоївшись, захоплено дививсь на шефа та заздрісно прислухався до його блаженного гарчання. Що стосується Джовані, то, віддамо йому належне, він протримався досить довго. Коли ж останні сили покинули його, він, втративши свідомість, безсило ляпнувся у сніг.

Велетенський бой розплющив очі та сумно позіхнув. Обережно, двома кігтиками, підняв Джовані з землі та підніс упритул до свого обличчя його тільце. З ніжністю подививсь на нього, зітхнув та рушив до пожежної машини. Однією лапою схопившись за брандспойти, витягнув її зі снігу. Потім відчинив якийсь відсік, усередині якого містилась клітка.

— Шеф, шеф, стривайте! — отямившись, прогорланив Хруня та мерщій поліз на пульт, до брандспойтів. — Не кидайте його у центрифугу! Треба творчо ставитись до роботи! Підкиньте цього нікчему вгору, а я на льоту його заарканю!

Шеф іще, певно, досі не міг відійти від конфузу, тому він мляво озирнувся на Хруню та здивовано знизав плечима.

— Все, шеф, я готовий! — заверещав захоплено Хруня, вмостившись за брандспойт. — Тепер підкидуйте героя якомога вище, і я зроблю йому приємно! — виголосив він, зареготавши, та ретельно прицілився.

Велетень іще раз здивовано глянув на непритомного Джовані, а потім щосили зафутболив його в небо. Тільце Джовані підлетіло чи не до самих хмар та звідти почало падати на землю. Хруня, старанно сопучи, прицілився та стрельнув. Із брандспойту вилетіла сітка, складена у кулю. Вона мішком ухопила непритомного Джовані та сама одразу затягла його у брандспойт.

Щасливий Хруня аж зайшовся від реготу:

— Не довго смердючка смерділа, бо помста її наздогнала, поста її наздогнала і хвацько її упіймала. Хі-хі-хі! Ха-хі-хі!

— Заткни пельку! — привів до тями Хруню строгий голос дебелого дядька у строгому костюмі. — На, швидше жери цю подобу! — наказав він, недбало кинувши йому пігулку. — Ще купа роботи на сьогодні, а треба ж поділити ці ґудзики.

— О, шеф, ви вже при параді? — захоплено вигукнув Хруня та ковтнув таблетку. — А як будемо ділити ґудзики? По-чесному чи як завжди?

— По-чесному — як завжди, — незадоволено буркнув у відповідь шеф та, піднявши зі снігу непритомного Гулю, закинув його у машину. — Його пігулку зекономимо… Хоча я не уявляю, як цей боягуз збирається дивитися на боксерський мордобій.

— А він буде дивитись із за заплющеними очима, — невдало пожартував робітник у пожежній робі, хихикнувши голосом Хруні. Зненацька з-під снігу виліз промерзлий до кісток Бравісимо. Він обтрусився та підбіг до дядька в строгому костюмі.

— Мільйон разів перепрошую на слові, вельмиповажний пане бой, але ви щойно щось казали про розподіл чесний… То, я подумав, може, мені варто нагадати вашій милості про себе та про моє нікчемне існування?

— Ні, не варто, — недбало кинув дядько та рушив до водійської кабіни.

— Але ж ви обіцяли розподілити все на рівні частки… — захлипав Бравісимо. — То чи можу я мати надію, вельмишановний пане бой, що ви дотримаєтесь слова?

— Ні, не можеш, — ледачо, з огидою відповів той.

— Але чому? — розгублено та затинаючись, занив Тоні.

— Тому що ти бездарна та нікчемна особистість, — голосом Хруні, посміхнувшись, мовив робітник у робі. — Йди звідси геть, смердючко! — додав він та зневажливо зафутболив Тоні у кіоск «ПИВО-ВОДИ».

— Благаю, милосердні, зарахуйте хоч крапельку цих ґудзиків мені! Хоч