Читати книгу - "Карпатський капкан"

минулого разу ти була в Берліні аж три місяці, хоч обіцяла повернутися за десять днів. І не телефонувала… Я так сумував за тобою!

— Така в мене робота… Повір, мені дуже хочеться залишитися з тобою й більше нікуди так далеко не виїжджати! Але цього разу я мушу це зробити, щоб повернутися з великим сюрпризом для тебе.

— Ти мені купиш поні? — не повірив у своє щастя хлопчик.

Мама розсміялася:

— Гаразд-гаразд! Я тобі до свого сюрпризу куплю на день народження й поні. Обіцяю! — склала пальці в присязі.

Адам радісно пригорнувся до мами, та враз увійшла гувернантка, екзальтована й сувора міс Блеклок. Вона з’явилася в них удома недавно, й мати з сином ніяк не могли призвичаїтися до її характеру й високих вимог. Міс Блеклок з порога заявила:

— Міс, пробачте, я не догледіла за містером Адамом… — до хлопчика: — Молодий чоловіче, це так неввічливо дорослому хлопцеві — бігти до мами під перину! Це безвідповідальна поведінка, містере Адаме, не гідна юного джентльмена! Не заважайте мамі! Негайно поверніться до себе в кімнату!

Та Хелен махнула до неї рукою:

— Усе добре, я майже виспалася. Збирайте поки його речі. Він буде сьогодні слухняним, — до сина: — Чи не так? — він зі згодою кивнув.

— Слухаю, міс, — гувернантка невдоволено вклонилася й вийшла.

Мати обняла сина. Він заплющив очі, заплющила очі й вона, так і задрімали, незважаючи на вселенський собачий гавкіт за вікном.

…Через дві години вони прокинулися. Сніданок був готовий. Адам, пам’ятаючи обіцянку, яку дав мамі, слухняно з’їв кашу, засмачену маслом, і випив склянку теплого молока. На що гувернантка не втрималася, зробила господині зауваження:

— Міс, ви можете зіпсувати дитині шлунок такими стравами. Джентльмен повинен вранці харчуватися традиційно: яйця, сосиски, бекон, квасоля. Ще бажано, щоб у нього на столі завжди був шотландський хаґґіс або кров’янка, картопляний хліб і пудинг! Це — чоловіча їжа. Мене до вас прикріпили, щоб я правильно виховувала вашого сина, джентльмена — майбутнього офіцера чи дипломата.

— Ми вдома завжди так харчуємося, по-простому, — знизала плечима Хелен.

— Ваш син навчатиметься у військовій школі з вищою британською аристократією. А це до дечого зобов’язує — аж ніяк до простоти! — категорично відрізала міс Блеклок.

— А мені подобається каша, — сказав Адам.

Гувернантка метнула на нього очима блискавки.

Невдовзі вони прощалися. Хелен, присівши навпочіпки, розпрямляла кожну складочку на синовій одежині, поправляла кожен ґудзичок. Вона вже вкотре погладила його по голівці, знову розгладила комірець курточки, пригорнула до себе, втягуючи запах його волосся, й нарешті розцілувала в щічки. В Адама стояли сльози в очах, але він стримувався.

— Я скоро повернуся, мій хлопчику! — прошепотіла йому на вушко мама. — І вже більше ніколи не залишатиму тебе одного…

— Міс, — холодно нагадала гувернантка, хоча очі в неї теж були на мокрому місці. — Нас чекає таксі… — на підтвердження її слів з вулиці долинув сигнал клаксона.

— Гаразд… — погладила сина по щоці. — Ідіть. Па, мій любий.

Гувернантка взяла хлопця за руку й вивела на вулицю. Хелен, стримуючи сльози, глянула у вікно, як вони сідають у таксі і як повільно, наче навмисне краючи серце матері, авто від’їжджає від будинку. Коли воно зникло за поворотом, Хелен повернулася в спальню, лягла на ліжко й стиха промовила:

— Я це мушу зробити, синочку. Востаннє. І досить з мене цих пригод…

Вона відчула якусь неймовірну втому, захотілося спати… Хелен знову задрімала. Та через годину прокинулася й з подивом визирнула у вікно — насувалася гроза. Небо затягнуло хмарами. На вулиці потемнішало, ніби настала ніч. Десь далеко почали вигравати свій божевільний танок блискавки, вітер вулицею погнав опале листя, захвилювалися дерева, прогинаючись під натиском вітровію. Ударив грім.

Сусід зі своїм собакою, котрий підібгав хвоста, бігли додому, рятуючись від негоди. Вони були мокрі з ніг до голови, мабуть, втекли з ділянки, на якій уже почався дощ. Хелен зі злорадою подивилася на цю парочку. Ставши перед дверима свого помешкання, сусід дрижав від холоду й ніяк не міг знайти ключі від будинку, гарячково риючись у кишенях. І враз вулиця освітилася білим неоновим світлом, повітря з хрипом затріщало й гострий меч блискавки врізався в машину сусіда. Вона вибухнула зеленим полум’ям, спалахнула, мов смолоскип. Над головою вдарив пекельний грім.

У Хелен від цього видовища радісно спалахнули очі. У них відбився веселий вогонь, що охопив авто. Сусід із переляком в очах так і завмер на порозі будинку, дивлячись, як воно палає. Його пес, зірвавшись з повідка, очманіло кинувся геть.

«Добрий знак перед нашою акцією в Росії, — радісно вирішила Хелен. — І дуже правильне рішення Господа, — склала молитовно руки, підвела очі до неба: — Дякую Тобі, Боже наш, що оберігаєш нашу добру Британію від погано вихованих дітей Твоїх, Боже, і поганих громадян нашого славного королівства. Амінь».

…Коли гроза вщухла, а дощ погасив пожежу, до будинку наїхали пожежники й репортери, страхові агенти та поліцейські. Набралося тут і кілька десятків усіляких роззяв. Усі гудуть, обговорюють, цікавляться, що ж це за диво тут сталося? Сусід купався в несподіваній славі під спалахи фотокамер і запитання журналістів.