Читати книгу - "Предок"

свиставка кликала «всіх на гору»[93]. Озвалася й завмерла, немов затоптана тупотінням босих ніг.

Галліон уже зник у серпанку ночі. Біля спиненої «Естреллі» лежала спокійна, чорна поверхня моря.

— Гей! Тримай у руці! — підносилося з води.

— Пресвята Діво del Pilar![94] Охороно плавців!.. Лясерда швидко обернувся: цей голос, що кличе до Святої Діви?… Чи вчулося йому, чи справді він уже чув його… І нібито це голос…

Та ж уже й вигук, і голос упірнув у гамір і стерся в ньому…

— Il Navarrete! Малий Наварець!

— Першорічник!.. Задрімав у вартовому коші на щоглі, а як хитнуло…

— Mamarrocho![95] Дурний, як хрущ, хлопчисько! Булькнув із щогли, мов тобі через поріжок перестрибнув!

— Fray descalso[96], дай розгрішення християнській душі!.. Міцно потовкся хлопчина! Навряд чи витримає!

— Люди добрі! — боронився дон Карльос. — Я — тільки прочанин! Жодних свячень не маю! Я — не священик!.. Грішник, такий самий, як і кожний інший!.. Хіба що… — і урвав мови. Бо ж готове було зірватись:

— «Як лицар, на ранах розуміюсь і можу перев'язати».

І залишився при пораненому до ранку.

Херонімо кинув погляд на схиленого свого «Карліто», під смолоскипом і зійшов крутими сходами під поклад.

Вузенька вуличка, тьм’яно освітлена олійними ліхтарнями, дрімала порожня й тиха, заплющивши мов повіки на втомлених очах, усі двері кают.

Херонімо обережно відхилив дверцята Карльосової кабіни — найменшої, при самих сходах. Перед невеликим, гебановим хрестом, що на ньому біліла різьба розп’ятого Христа з грушкового дерева, рівно горіла висока восковиця в дерев’яному свічнику, поставленому в великій мисці з водою.

Жбан із водою, біля нього жовта, пілігримська тиковка, зв’язані білим мотузом запасні свічки, на маленькому столику… Стілець із солом’яним сідалом, темно-гнідо-сірий плащ на гаку… Високий, простий костур та привісний гамак із дебелої ряднини, без подушки й без ковдри… Це було все, що мала в собі Карльосова каюта.

От і все майно еспанського Гранда!., лицаря… багатого графа!.. — зітхнув старий джура.

Наблизився до свічки, зірвав пучками нагорілий ґніт і повним віри й ніжности поглядом глянув на дерев’яний хрест. Прикро було йому ще й досі при думці, що його «Карліто» хотів був іти сам, без свого Херонімо…

Необережний «першорічник» однак не вмер… І з того часу моряки ще нижче схилялися в поклоні при зустрічі з «босим братом».

Дехто намагався цілувати «благословенні руки, що втримали душу в тілі наварця.

Щоб обминути ті ознаки пошани, Карльосові лишалось одне: майже не виходити з каюти…

* * *

Спокійно минали — вже на гарт розпечені — дні…

Спокійне море, спокійні люди…

Плавці «всміхались до Ангелів», підносячи до неба голови, позіхаючи з нудьги та безділля…

Щоразу, як сонце поринало в свою вечірню купіль, хтось, — прикриваючи рукою рота, — кидав із корми:

— Ех, братця!.. До цього вечора годиться казка, як сало до гороху!

Херонімо розповідав чергову пригоду й спокійний, що його «Карліто» тепер іще під певнішим доглядом закоханих до нього моряків, сам себе вмовляв у день:

— То ж спи, старий джуро! Спи «на запас!» Бо хто знає, що чекає мандрівника по Яфі?

І таки справді, твердо спав Херонімо, коли «Естрелля» затрималась коло Тріполісу напроти питної води.

Простояли недовго. Тільки кілька годин.

І бриґ поплив далі.

Увечері ж Херонімо з цікавістю придивлявся до казкових, чужих гір, що тонули в далечіні, мов блискуча хмарка, обіцюючи швидкий кінець морської мандрівки.

А душу сповнювали поважні думки. Знав Херонімо, скільки сміливих лицарів християнських пройшло цими місцями, скільки з них поклали своє життя тут, а проте:

— Не відібрали Гробу Господнього у невірних! — із сумом повторював плавцям.

— Бо марні всі людські зусилля, коли нема волі Божої на їхнє здійснення! — притакував керманич. — Та ж у Бога більше легіонів Янголів, як усіх лицарів на світі! Як би схотів! А то, знать, треба тому соромові тривати…

Профіль гірського пасма зник у фіялково-рожевих далях. Херонімо випростував з-під плаща руку, дістаючи сховану на грудях вервичку.

— Гей, камараде, — озвався баскієць, — бачу що хочеш нам заступити «босого брата»…

Тривожне передчуття шпигнуло джуру в серце. Затримав руку з вервицею:

— Як кажеш, брате? Чому ж це: заступити?

— Хіба ж ти не знаєш? Подався ж бо прочанин побожний із Тріполісу піхотою! Так не один прочанин робить: навпростець! А цього видко, набожність гнала в пустиню, як спрага з пустині виганяє…

Херонімові видалось, що небо скручується чорним сувоєм, а море провалюється в глибінь передвічної безодні…

Затремтів і зблід, може вперше в журбі. Вхопився руками за поручні, непевний, чи встоїть…

— От так! — кували молотки в скроні,— проспав! У найнебезпечнішому місці проспав!

* * *

Тимчасом присмерк огортав дон Карльоса вже далеко за межами людських осель та за полями й гаями понадбережної долини.

Нестерпно боліли незвиклі босо ходити ноги. У вухах гуло від утоми й спеки, плечі й спину розломило, немов ніс на собі, як святий Христофор: — «Не тільки землю, але й Створителя її». Припікав неспокій і