Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

це саме його чотири картини висіли на тріумфальній арці, через яку король в’їхав до Мадрида. І хоча цей новий король його ненавидів — зрештою, взаємно, — платня першого королівського живописця текла нескінченним струменем. А вимагалося від нього небагато: набазграв якесь гігантське полотнище з Радою компаній Філіппін, на якому килим і стіна цікавіші за обличчя короля та чиновників, але хтось інший працював постійно при дворі, малюючи нудні урочистості та міністрів у фраках, на яких видно кожну ниточку золотого позумента. Клієнтів і без того не бракувало. Приїздили англійці та французи. Просили показати картини, а він увесь надимався, пиндючився, розпускав пір’я і наказував витягати старі й нові полотна, не жаліючи компліментів для самого себе. Не було доброго слова, якого він про себе б не сказав.

Усі ці хороводи водилися перед моїми очима, немов уві сні: кімнату перед майстернею перетворили на передпокій, там велися лише тихі, побожні розмови. Немовби за мольбертом стояв не хтивий дідуган, що залицяється до молодої жінки, стругає їй дітей, спітнілий, глухий, як пеньок, а якийсь рятівник, маг, до якого приходять по пораду.

Він умів завоювати прихильність справді всіх, без винятку. Чи можна уявити собі щось огидніше?

розповідає Франсиско

Мадрид — це місто не для старої людини. Як не зламаєш ногу на дірявій бруківці, то послизнешся на купі сміття; тут ніхто не прибирає, абатство Святого Антонія випускає на самопас свиней, які порпаються в купах гнилих відходів або сполохані гуркотом екіпажу мчать наосліп вуличками і збивають з ніг перехожих. Улітку все шкварчить, як на сковорідці, взимку багнюки та гною по кісточки. А досить виїхати на Мансанарес, як усі великі вельможі, й уже можна подихати свіжим повітрям, уполювати перепілку або зайця хоч і з вікна вітальні, якщо він підійде близько обгризати паростки на городі. Сам король, світлої пам’яті Карлос IV, про мене сказав: «Цей мазій має ще більшу пристрасть до полювання, ніж я!». Це зобов’язує.

Пташечка матиме де сваволити, по садочку походить, у тінь голівку покладе, подихає не міським смородом і пилом, а запахом скошеної трави й дозріваючих вишень… а я теж не подумав раніше, щоб вирватися з міста й купити щось недороге та скромне! Зрештою, в цьому віці я маю право спокійно передихнути і з’являтися при дворі тільки тоді, коли там насправді потрібен; король не повинен економити на посланцях. А той, хто хоче мати портрет Ґойї, може трохи завдати собі труду — це одразу ж за мостом Сеґовії, там, де колись був монастир Ангела Охоронця. Дуже добре, монастир — саме для такого відлюдника, як я. Двадцять вісім fanegas[15] орної землі, сад, невеличкий, але зручний будинок, такий, щоб ми там легко помістились утрьох із Леокадією та Розаріо і щоб було де переночувати Хав’єру з Ґумерсіндою та Маріаніто, коли вони приїдуть із міста… дві криниці, одна на подвір’ї, друга — на городі, зрештою, досить великому — чого ж іще сподіватися за шістдесят тисяч? Усюди довкола життя, молоді паростки, дозріваючі фрукти, на які я можу дивитися годинами… Ха, я завжди казав, що маю трьох учителів — Веласкеса, Рембрандта і природу. Веласкеса я маю в королівських колекціях, Рембрандта — у ґравюрах, а природу мав тільки тоді, коли виходив на полювання з Мартіном. Тепер я матиму її під самим носом, під моєю великою кирпою, якою винюхуватиму всі її таємні запахи.

І ще ця назва: Дім Глухого. Саме для мене. Коли ми зустрілись обоє в нотаріуса, щоб підписати угоду, стали один навпроти одного, зрозумілою стала кожна деталь, кожна зморшка облич, що вдивлялися одне в одне. Двох старих глухарів. Один — селюк, другий — художник, але перед лицем глухоти ми були цілком рівними, це видно було зі швидкості, з якою ми відчитували питання нотаріуса, які уписувалися до наших записників; нам вистачало лише початків слів.

розповідає Хав’єр

Перейдено всі межі безсоромності, іноді я радію, що мати не дожила до цього. До того, як та жінка хазяйнує в домі, почувається господинею. Липкість жестів їх обох, те, як старий дивиться на неї, як вона крутить стегнами, як гладить його щетину, що росте з вух — бридота. Якби не наполягання Ґумерсінди, яка вперлася, що ми мусимо провідати їх на Мансанаресі, щоб Маріаніто мав де побігати і щоб ми всі «приємно провели час із паном свекром», — ноги б моєї там не було. Але краще, як на мене, погодитися на похід із кошиками їжі на річку, ніж сваритися цілий тиждень згрубша про те саме.

Отже, «ми приємно проводимо час». Отримуємо кімнати; тутешня цегла, випалена на сонці, має специфічний запах, який доводить мене до шалу. Нагріта, вона пахне ще інтенсивніше, я відчиняю вікна, щоб її не відчувати, але вітер несе з полів не лише темний аромат землі, трав, прибережний заростей, але й також цегли, з якої будують тут усе: будинки, паркани, каплиці.

Старий поводиться як закоханий юнак; його життя — це суцільні плани на майбутнє. Він найняв на постійній основі садівника і збудував йому хатинку, немовби не вірив, що в цьому віці все, що садиш, принесе свої плоди, коли він уже встигне зійти під землю в дерев’яній скрині. Якщо він навіть каже: «Ці грушки ми садимо для твого Маріаніто, це його улюблені!», то я переконаний, що у глибині душі він вірить, буцімто натирання молодим тільцем дружини ювеліра поверне йому, врешті-решт, молодість і він ще жертиме ці грушки.

Дивлюсь, як він виходить на полювання з дробовиком, як наглядає за копанням ям, саджання винограду, як доглядає за артишоками, як наказує всім нам їх їсти й нахвалювати, що вони виросли такі великі. Він перетворився на персонажа з «Капричос»; цілими днями я тільки й вигадую назви для наступних карикатур, яких би він сам, певна річ, ніколи б не нарисував і не вирізьбив тонкою лінією на мідних пластинках.

«Люблю твою сивину»: товстий старий борсук, який пнеться на