Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

же й не скажеш отак зопалу: хочу тебе бачити.

Увечері Аршавір сидів собі самотою, снуючи в голові всілякі думки, коли це голос Хмельницького:

— Мкртчян!

— Слухаю, товаришу старший сержант! — підскочив Аршавір.

— Мати просила, щоб ти провідав її.

— Дякую, товаришу командир відділення. Обов’язково зайду.

* * *

— Доброго ранку, мамо,— заходячи в хату, привітався Аршавір.

— Доброго, синку, доброго,— відповіла, намагаючись угадати з голосу, хто це прийшов.

— Ну, як ваше здоров’я?

— А, це ти, Аршавіре? Нічого, тупаю помаленьку. Ану підійди до мене, дай побачу тебе зблизька, бо ще й не мала коли роздивитися, який ти із себе…

Аршавір підійшов. Мати обома руками торкнулася його плечей, обличчя, чуба.

— О, височенький, міцний хлопець. Еге, Олег же вчора розказував, що тебе хвалили перед усіма, звання підвищили. О, ось же вона, медаль твоя,— жінка погладила медаль на Аршавірових грудях.— Поздоровляю тебе, сину.

— Дякую, мамо.

— Ще начебто й п’ять днів спочинку дали, еге?

— Так, дали.

— Виходить, учора був вільний, а й не здогадався прийти до нас, порадувати стареньку.

— Та я…— зніяковів Аршавір — не знав, що й відповісти.

Зайшла Галя з повним відром садовини.

— Здрастуйте, товаришу молодший сержант,— сказала, всміхаючись.

— Здрастуй, Галю.

Вона поставила відро на лаву біля стіни, підійшла до Аршавіра й простягла руку.

— Вітаю.

— Спасибі,— сказав Аршавір і, червоніючи, взяв її маленьку й теплу руку в свою долоню.

Вони мовчки дивилися один на одного, й те солодке мовчання, мабуть, тривало б ще довго, аби його не порушила мати:

— Ну, чого ви стали, давайте до столу. Ти ж, Галю, із садка прийшла не з порожнім відром, то частуй козака,— сказала вона й сама сіла на лавку. Навпомацки вибрала кілька великих яблук, похвалила: — Молодець, дочко, зірвала тих, що треба. З Олегової яблуні, еге? Ось покуштуй, синку, які добрі.

Вона простягла Аршавірові туге червонощоке яблуко.

Галя з цікавістю позирала на цього чорнявого кавказця, їй трохи чудно було, що ось він, вірменин, народився в далекому, невідомому їй краю, а тепер сидить у їхній хаті, говорить з гортанним акцентом, часом неправильно вимовляючи слова, але вони чудово розуміють одне одного. І зовсім не відчувається, що цей хлопець нетутешній, ні, він свій, він товариш її брата Олега, з яким вони ділять на фронті лихо, радощі й кусень хліба.

— Справді, дуже смачне яблуко,— сказав Аршавір.— Кажете, з Олегової яблуні?

— Атож, сину, він посадив її ще хлопчиком.

— А можна мені подивитися на це дерево?

— Чого ж не можна? Галю, покажи Аршавірові.

— Ходімо,— сказала вона й, накинувши на плечі шовкову червону косинку, пішла з хати.

— Тільки ж вертайся, Аршавіре, чув? — наказала мати.— Скоро Олег прийде додому.

— Добре, мамо.

Він вийшов надвір.

Між дерев червоніла косинка.

П’янкий яблуневий дух стояв у саду.

— Ось,— сказала Галя.— Бачиш, як уродила?

— Ага. Ніби знала, що прийде Олег. Чекала…— Аршавір погладив шорсткий яблуневий стовбур.

Мовчали. Галя, схиливши голову, перебирала в руках золоту косу.

У садок прибіг Джульбарс. Весело метляючи хвостом, підійшов до Аршавіра, обійшов його двічі, потім влігся на землі між Галею й гостем, наче був коло дівчини за сторожа.

А вгорі між ними повисла обважніла гілка яблуні, ніби теж боронила Галю.

— Знаєш,— сказав він,— ти наче вийшла до мене з отієї української пісні…

— З якої? — звела вона тонкі брови.

— Ну, вона дуже відома. Навіть ми, солдати, часто її співаємо, коли йдемо строєм.— Аршавір якусь мить повагався, потім тихенько затяг:

Руса коса до пояса, В косах стрічка голуба…

Галя зашарілася, опустила очі, а потім спитала:

— Ти любиш наші пісні?

— Дуже, особливо народні… Про кохання…

— То ти, мабуть, закоханий? — засміялася вона.

— Так… Відтоді, як зайшов до вас…

Галя спалахнула, як макова пелюстка, і ще швидше стала перебирати свою косу.

— …Щось дивне зі мною коїться. Сам не знаю… Ніколи мені й на думку не спадало писати вірші, а тут… наче само написалося.

— Ти написав вірш? — здивувалася вона.

— Авжеж,— сором’язливо кивнув Аршавір.— Тобі присвятив.

— Невже?..

— А чого ти дивуєшся? Здається, Валерій Брюсов сказав, що у кожному вірменинові захований поет.

— Цікаво,— вона, червоніючи, трохи повагалася, потім попросила: — А ти можеш прочитати?

— Звичайно, можу. Тільки ти нічого не зрозумієш, бо вірш вірменською мовою.

— Це ще цікавіше. Прочитай, я постараюся зрозуміти.

— Справді? — зрадів Аршавір.— Ну слухай…

Дивлячись у її чисті, як гоже небо, очі, він став читати напам’ять:

Єрекваніц гангіст чунем,        Лисір, Галя, Асес антум мі тирчунем        Дарзел гіма.