Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

би як він ставився до нього в глибу душі, він нібито дякує за прийом, виявлений йому в Сен-Жерменському передмісті. — він мав дистанціюватися. Адже Оріана, спитайте її самі, справді була з ним на короткій нозі.

Дукиня, гадаючи, що наївний і спокійний тон додасть більше щирости й драматичности її словам, промовила з простодушністю школярки, наче бажаючи, щоб правда зійшла з уст сама, і тільки очам додала легкої меланхолії:

— Авжеж, це так. не криюся, я була щиро прихильна до Шарля!

— От бачите, я за язика її не тягнув. Тільки такий невдячник, як він, міг пошитися у дрейфусари!

— До речі, про дрейфусарів, — зауважив я. — Кажуть, принц Вон теж належить до їхнього гурту.

— О, як добре, що ви про нього згадали! — вигукнув дук Германський. — Я мало не забув, що він кликав мене обідати в понеділок. Але дрейфусар він чи ні, про мене байдуже, адже він чужинець. Мені на це начхати. А от французи — то вже інша річ. Щоправда, Сванн — жид. Але досі, даруйте мені, Фробервілю, я, може, легковажно,— думав, що жид може бути французом, зрозуміло, жид шанований, людина світська. Саме таким Сванн і виглядав у моїх очах — у всьому повнозвуччі цього слова. 1 що ж, виходить, я дав тут маху, якщо він розпинається за Дрейфуса (а цей Дрейфус, винний чи ні, зовсім не його кола, Сванн обминав би його десятою дорогою), іде проти товариства, яке його пригріло, яке мало його за свого. Та що тут казати! Ми всі ручалися за Сванна, за його патріотизм я міг розписатися, як за власний. Гарно ж він нам віддячився! Признаюся, такого я від нього не сподівався. Я був кращої думки про нього. Він людина дотепна (щоправда, його дотепність своєрідна). Мені вже відомо, що він з дурного розуму узяв ганебний шлюб. Чи ви знаєте, кого до глибини душі вразило Сванновс женіння? Мою дружину. Оріана часто вдає з себе бездушну. А насправді бере все близько до серця.

Дукиня Ґермантська, захоплена цим аналізом своєї вдачі, слухала дука Германського зі скромною міною, але не пустила пари з уст: згоджуватися з ним їй було соромно, а головне — вона боялася його урвати. Дук Ґермантський міг розводитися на цю тему цілу годину, а зачарована Оріана не рушати з місця, ще нерухоміша, у хвилю, коли вона слухала музику. «Отож, пригадую, коли вона дізналася про Сваннове женіння,то сприйняла це як особисту образу: вважала, що тим, кого вона сподобила такою дружбою, чинити так не гоже. Вона дуже любила Сванна, вона була страшенно вражена. Правда, Оріано?» Дукиня Германська вважала за потрібне відповісти на такий відвертий заклик — то був би ніби натяк, що чоловікової хвали вона не приймає, і зробити це належало саме тепер, поки він не перестав її хвалити. З міною несміливою і наївною, шаблоново «чулим» тоном, підшитим удаваною ніжністю, вона визнала: «Атож, так воно й було, Базен не помиляється». — «Та аби ж то тільки це! Що й казати, кохання це кохання, але, як на мене, воно не повинне переступати певну межу. Я міг би це вибачити хлопчакові, шмаркачеві, в якого жуки в голові. Проте Сванн людина здорової думки, тонкий цінувач малярства, повірник дука Шартрського, самого Жільберта!» В голосі дука Германського бриніла щира симпатія, без тіні тої вульгарности, яка так часто випирала з нього. Він мовив із журбою, забарвленою обуренням, але все в нього дихало лагідною статечністю, в якій криється секрет чару деяких Рембрандтових постатей, змальованих щедрими, соковитими мазками, — бургомістра Сікса наприклад. Відчувалося, що питання про неморальність Сваннового вчинку в Дрейфусовій справі для дука навіть не виникало, така вона була безперечна; неморальність Сваннова вражала його, як вражає батька посімейства те, що один із його синів, в чию освіту чимало вгачено грошей, власноруч занапащає блискуче становище, створене для нього, і своїми вибриками, несумісними з засадами чи забобонами його родини, ганьбить добре його ім’я. Щоправда, свого часу, дізнавшись про те, що Сен-Лу — дрейфусар, дук Ґермантський не був так глибоко і прикро вражений. Але, по-перше, він вважав свого небожа за блудного хлопчину, хлопчину, який, поки не виправиться, уже нічим його не здивує, тоді як Сванн, уживаючи слів дука Германського, був «людиною врівноваженою, людиною, приналежною до вершків суспільства». По-друге, і це найважливіше, від початку Дрейфусового процесу збігло чимало часу, протягом якого, хоча з історичного погляду події нібито підтверджували слушність дрейфусарської платформи, випади антидрейфусарської опозиції стали ще затятіші, і з чисто політичної площини вона з’їхала на площину соціальну. Тепер уже мовилося про мілітаризм, про патріотизм, і хвилі гніву, сколихнуті в суспільстві, набрали такої сили, яка ніколи не буває на початку бурі. «Бачте, — підхопив дук Ґермантський,— навіть з погляду любих його душі жидів, якщо йому вже заманулося за них розпинатися, Сванн дав хука, здатного викликати непрогнозовані наслідки. Він довів, що жиди таємно згуртовані між собою і ладні підтримувати свого одноплеменця, хоч би його й не знали. Для суспільства це небезпечно! Ми виявили очевидну благодушність, тепер це видно, а Сваннів промах зчинить то більше галасу, що Сванна шанували, навіть приймали в найкращих домах, адже він був єдиним жидом, з яким ми водилися. А тепер світ скаже: «АЬ ипо сИбсє ошлєу»[7]. (І тільки втіха на думку про те, що пам’ять йому підкинула слушний крилатий вираз, осяяла думною усмішкою меланхолію зрадженого магната.)

Мені дуже кортіло з’ясувати, що саме зайшло між принцом і Сванном, і побачитися з цим останнім, якщо він ще затримався. «Признаюся вам, — озвалася дукиня, якій я звірився про це, — що бачити його я не прагну: коли я була у маркізи де Сент-Еверт, мені переказано, ніби він хоче, поки ще живий, щоб я познайомилася з його дружиною та донькою. Боже мій, я так уболіваю за нього, але, по-перше, я не вірю, що він хворий так небезпечно. А потім, зрештою, хвороба — це ще не підстава, бо тоді все було б надто просто. Безталанному письменникові досить було б лише сказати: «Голосуйте за мене в Академії, бо моя дружина при смерті і я хочу їй дати цю останню