Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

на десять років, йоргу знав багато чого. Павлові не раз випадало бачити його врівноваженість і здоровий глузд, через те він і довірявся другові у всьому. Що ж він скаже про ці шифровані повідомлення та скриню, набиту грішми?

— Сподіваюсь, ти не привів за собою “хвоста”, — відразу спитав Йоргу.

— Не турбуйся. Краще скажи, чи знаєш ти щось про Фаніку.

— Його перевели в тюрму для цивільних. У нас там своя людина. Знаємо, що він поводиться, як справжній комуніст.

Серце у Павла забилося дужче. І він спитав якимсь хриплим голосом:

— Його мучили? Так?

— Авжеж. Та він витримав.

Йшли мовчки. У бідняцькому кварталі стояла тиша, тільки вітер крутив хмари пилюки і гнав її до моря.

— А тепер? — трохи згодом спитав Павло.

— Не турбуйся, — заспокоїв його Йоргу. — Ми зробимо для Фаніки все… Можливості у нас є!..

Голос Йоргу звучав впевнено. Заспокоївшись, Павло почав розповідати, що він побачив у підземеллі. Сказав про рацію і скриню з грішми. А закінчив запитанням, яке мучило його весь час:

— Друг чи ворог?

Йоргу слухав мовчки, час від часу перебиваючи, щоб уточнити якусь деталь.

— Дай сюди шифровку, — мовив він, так і не відповівши Павлові. Перебіг очима літери і сховав папірець у кишеню. — Гаразд… Я сподіваюся, скоро про все дізнаємось. Якби не оця скриня… А ти певен, що там карбованці?

Павло подав йому асигнацію, яку прихопив з собою.

Йоргу присвітив ліхтариком.

— Так, — прошепотів, наче з жалем. — Карбованці… Що ж тепер?

Павло нетерпляче ждав од нього роз’яснення цієї загадки. Він був певен, що Йоргу знає більше за нього, Але той промовив:

— Давай поміркуємо…

— Гаразд, — розчаровано погодився Павло.

— Хто ж отой невідомий? Шпигун…

— Звичайно. Адже…

— Стривай. Про твою знахідку я повідомлю товаришів, і вони розберуться… Та ж у нас теж є голови на плечах, то й ми мусимо мати якусь думку.

— Невідомий шпигує, — не зовсім впевнено сказав Павло.

— Гаразд. Але для кого?

— Тільки не для німців…

— Звісно, бо тоді йому нічого було б таїтися. У нас німці порядкують, як у себе вдома… Тоді що? Він працює на англійців або американців. Французам, мені здається, тепер це не потрібно — я маю на увазі французів з руху опору. Що ж до Петена…

— А оті карбованці? — перебив його Павло.

Йоргу сердито пробурчав:

— Ага, карбованці… це збиває з пуття і мене!

Вітер з силою дув їм у спину, підганяв уперед. Пилюга оповила їх пеленою.

— Коли я побачив зображення Леніна, — мовив Павло, — мені чомусь здалося, що незнайомець — наш…

Йоргу помовчав.

— Це нас плутає, — заговорив наче сам до себе. — Образ Леніна дорогий нам… Але чи схвилював би він ворога?

— Що ти хочеш цим сказати? — здивувався Павло.

— Ти й не здогадаєшся, — засміявся раптом Йоргу. — Саме ці карбованці й виявляють, з ким ми маємо справу!

Дуже вдоволений, він мало не підстрибував біля Павла.

— Мабуть, мені бракує клепки в голові, — сказав юнак. — Їй-богу, я тут нічого не розумію…

— Бо не хочеш. Коли добре поміркуєш, то збагнеш, що шпигун працює на союзників і розуміє, що гітлерівців звідси поженуть…

— Ну й що?

— І в Трансністрії можна роздобути радянські гроші в будь-якій кількості, бо німці замінили їх своїми марками. А шпигун? Він вважає, що росіяни висадяться в Констанці, і скуповує у солдатів, які повертаються додому, пачки карбованців. Це гроші, як кажуть, на чорний день, а можливо, цей тип сподівається завербувати на них якогось радянського солдата для своїх хазяїв… Бачиш, саме карбованці, які нас плутали, і показують, з ким ми маємо справу. Серце ж ворога б’ється не так, як твоє…

Павло не зумів заперечити той несподіваний висновок Йоргу, що карбованці викривають ворога. Все тепер пов’язувалось. І хоч сам він не зміг розгадати таємницю галереї, однак тепер почував себе задоволеним. Значить, не помилився. Невідомий таки ворог. Він відчув це ще тоді, коли помітив його тінь в підземеллі. Але Павла все ще дивувало, як легко Йоргу збагнув усе це.

— Я ніколи б не додумався, — признався він.

— Треба краще думати, — мовив Йоргу. — А тепер давай поміркуємо, що ми можемо зробити з рацією!

— Ми? — спробував вгадати думку товариша Павло і ще раз, наче бажаючи збагнути вимовлене ним слово, повторив: — Ми?

— Караван, — поквапно сказав Йоргу.

— Його затримали, наскільки могли…

— І добре зробили! Але хіба ти не розумієш, що тепер його можна зовсім законсервувати? — вигукнув Йоргу, розсердившись на товариша, що він такий недогадливий.

Та в Павловій голові враз прояснилося.

— Іфрім? — вигукнув він радісно.

— Тихше! Коли Антонеску каже, що стіни мають вуха, він іноді має рацію… Іфрім у морі, післязавтра повертається. Чи зумієш ти передати йому кілька слів?

— Зміг же я записати шифровки! — збуджено мовив Павло. — Завтра ввечері минає десятиденний строк. А вночі караван вирушить.

— Гаразд. Завтра ти матимеш радіограму.

Павло аж затремтів від радісного збудження. Та раптом він спохмурнів.

— Йоргу! Тоді, виходить, Фаніка… даремно?

Йоргу, насупившись, узяв його під руку..

— Ні, не даремне, чуєш? Це боротьба. З жертвами, з кров’ю…

Вітер подужчав, на спраглу землю впали перші великі краплі дощу. Гнулися до землі дерева, а вітер із свистом спішив до тихого в цю пору моря.

Агоп блукав вулицями, як людина, що втратила все в житті. Йому потрібно було десь заробити грошей.

Вчора він обійшов усі ресторани й шинки, нічні бари, але