Читати книгу - "Таємниця підземної галереї"

фісташки, які хлопець пропонував усюди, мало хто брав, і виручки йому ледве вистачило на дві чашки простокваші. Поспішив у порт. Проте біля кораблів уже не побачив людей, караван був готовий до відплиття. Трохи далі, на пристані, снували вантажники. Ними командував Сіле Пішкот, який замінив Саву Барбосу, Агоп знав, що без його дозволу ніхто не зможе вантажити чи розвантажувати чорні кораблі, які стояли на причалі біля берега. А в ті роки більше вантажили, ніж розвантажували.

На італійське судно саме гнали череду биків, вони впиралися й ревли. Крани піднімали в небо штабелі пиломатеріалів, гойдаючи їх у повітрі, наче востаннє показуючи їм рідний край, і обережно опускали в трюми німецького корабля. З навантажувача лилися золоті потоки пшениці й кукурудзи, що їх німці не встигли вивезти восени. А над людським мурашником, поміж вагонами та підйомними кранами лунали вигуки вантажників, короткі накази, змішані з ревом биків, криками сирен, скреготом ланцюгів та гудками паровозів. На пристані перед заправною станцією з величезними резервуарами, що були помальовані в зелений та коричневий кольори і замасковані листям, кораблі-цистерни ссали чорне золото, яке текло по трубопроводах.

— Що поробляєш, Агоп? — спитав його запилений вугіллям чолов’яга, який тільки-но скінчив з своїми хлопцями вантажити судно.

— В животі кишки грають марш, — признався Агоп.

— Поговори з Сіле, — порадив вантажник, випльовуючи чорну слину і дивлячись на нього дуже білими на вимазаному обличчі очима.

Та Агоп знав напевне, що Сіле Пішкот не захоче з ким говорити. Звикнувши жити вільно й незалежно, хлопець не міг працювати на одній роботі більше двох — трьох днів, а Сіле не потрібні “літуни”. Останнього разу отаман прогнав Агопа, пригрозивши поламати йому ноги, якщо він з’явиться в порт, і передбачливий хлопець намагався не потрапляти Сіле на очі.

Бродяга зітхнув і попрямував вулицею в місто. Бувши голодним, він зараз думав тільки про те, як би йому пообідати. Згадав, що саме в цю пору прибуває експрес з Бухареста, і поспішив на станцію, надіючись піднести якійсь пані чемодани і заробити кілька леїв. Та невдача переслідувала його й тут. Поїзд прийшов кілька хвилин тому, і перон уже спорожнів.

— Тобі щось уже перепало? — спитав він чистильника-циганчука, який сидів на сходах і меланхолійно озирав своє причандалля.

— Та маю кілька мідяків! — відповів той. І Агоп поспішив на вулицю Кароля, сподіваючись підробити щось у оптовиків, бо відколи у них мобілізували продавців, вони давали деякі доручення міським хлоа-цям.

Отак і прямував, засунувши в кишені руки і посвистуючи крізь зуби. І раптом згадав трохи навіжену пані, якій восени колов дрова. Вирішив спитати, чи не потрібна їй ще якась поміч. Повернув на вулицю Вітру і через коридор пройшов у двір турецького будинку, де недавно побував Чунту. Гуркаючи дерев’яними підошвами, піднявся скрипучими сходами на балкон і постукав до Аделаїди.

— Хто там? — проспівала колишня циркова наїзниця і відразу ж одчинила двері.

Вона була в довгій, аж до п’ят, кольору качиного яйця сукні, прикрашеній зеленими шнурочками. Біля рукавів та на шиї — сила всякого мережива.

— Чи не потрібно вам наколоти дров? — спитав Агоп.

— Ні, синку, не треба, — відповіла Аделаїда, бо вона всіх, навіть дорослих людей називала хлопчиками й дівчатками. — А чому це ти мене питаєш?

— Та так, з цікавості, — мовив Агоп, якого давно вже ніщо не дивувало.

Аделаїда задумалась, її дитячі очі розширились.

— Дивно, — мовила вона. — Тобі ще про щось хочеться довідатись, хлопчику?

— Чи немає у вас чого-небудь попоїсти? — спокійно запитав Агоп.

Обманута в своїх сподіваннях, Аделаїда похитала головою.

— Який ти маленький, — мовила вона скрушно. І зачинила двері перед самим носом хлопця. — Ніхто мене не розуміє! Ніхто…

Агоп знизав плечима і спустився сходами. Біля басейну побачив дідуся, що кохався в метеликах.

— Мені б не хотілось, щоб ти про мене погано подумав, — заговорив до нього Заня. — Та коли тобі потрібна скромна поміч, я… — і подав хлопцеві асигнацію.

— Мені все згодиться, — сказав Агоп, беручи гроші. — Дякую! Велике спасибі! Якщо вам потрібно щось принести чи наколоти дров, то…

— Дуже жаль, — відповів збентежений Заня, — але зараз не треба… Може, зайдеш іншим разом…

Агоп відчув жаль до старого, який наче пробачався за свою подачку. І в пориві великодушності, знаючи професорову пристрасть, вирішив віддячити йому.

— Коли хочете, можете показати мені свої метелики! — мовив поблажливо хлопець.

— Вони тобі справді подобаються?.. А втім, хто може бути байдужим до них! Ти хороша людина, — радісно відказав Заня. І, взявши Агопа під руку, повів показувати свої дорогоцінні колекції. Вступивши до кімнати, зачинив двері, щоб їх ніхто не потурбував.

12. “УВАГА! УВАГА!”

Султана жила ніби в чудовому, чарівному сні. І якби хтось сказав їй, що оці важкі роки увійдуть в історію як роки найболючіших жертв, що їх мало людство, дівчина здригнулася б від жаху, а то й прогнала б з очей того, хто спробував би переконувати її в цьому.

Досі шинок для неї був тюрмою. А тепер Султана навіть полюбила корчму, бо в ній познайомилася з Павлом; Чунту, якого завжди боялася, почала шанувати як справжнього батька за те, що він підтримує її в коханні, навіть до Горе ставилась з приязню, як до Павлового друга.

— Скажу Горе, щоб уже не приходив сюди, — висловила вона якось уголос своє бажання.

Та Павло докорив їй:

— Чому? Він хоч і меле язиком, як зіпсований млин, а насправді нещасний і багато натерпівся. Не засмучуй хоч ти його. Побачить, що ми кохаємо одне одного, і зостанеться нашим другом.

Для Павла все було зрозуміло. Та Горе не знав, що Мунтяну приходить в “Добруджу” ще й задля того, щоб ближче узнати його.

— Чого це тобі вліз у душу отой