Читати книгу - "Кримінальне право України. Загальна частина."

злочин більше одного разу.

Отже, підставою кримінальної відповідальності є наявність у суспільно небезпечному діянні (злочині) особи складу злочину, визначеного у конкретній статті Особливої частини Кодексу. Застосування ж конкретних норм кримінального закону вимагає встановлення відповідності (збігу) об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинного діяння ознакам складу злочину, які описані в конкретній нормі закону (або однозначно випливають з її змісту).

Встановлення юридичної відповідності ознак злочинного діяння ознакам складу злочину, описаного у конкретній нормі кримінального закону, в теорії кримінального права має назву кваліфікація злочину.

Як кваліфікувати злочинне діяння і який склад злочину міститься у такому діянні — це питання, що постає у повсякденній роботі правоохоронних органів і суду. Кваліфікація злочинів здійснюється правозастосовними органами у зв’язку з порушенням особою кримінально-правової норми.

Механізм кваліфікації злочинів пов’язаний переважно з правовим дослідженням фактичних обставин (ситуації) вчинення суспільно небезпечного діяння та їх зіставленням зі складом злочину, виписаного в певній нормі кримінального закону. Висновки такого зіставлення (кваліфікації злочину), разом з багатьма іншими положеннями, мають бути закріплені у відповідних процесуальних документах (постанові, обвинувальному висновку, а також у вироку або ухвалі суду). У цих документах має бути викладено, зокрема, обставини вчиненого злочину та формулу кваліфікації, сутність якої дано у відповідних статтях КПК.

Крім того, у правозастосовних документах обов’язково має бути посилання на статтю або її частину чи пункт статті Особливої частини КК, якою передбачено склад злочину, що відповідає встановленим фактичним обставинам. У ході встановлення наявності попередньої злочинної діяльності або окремих видів співучасті в злочині, крім посилання на статтю (частину, пункт статті) Особливої частини КК, має бути і посилання відповідно до ст. 14 або ст. 15 чи на певну частину ст. 27 Загальної частини Кодексу.

Зміст кримінальної відповідальності визначається нормами матеріального кримінального права. Реалізація кримінальної відповідальності здійснюється у формі кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих правовідносин. Це означатиме, що кримінальна відповідальність із моменту виникнення зумовлює, крім зазначеного вище обов’язку особи, яка вчинила злочин, також її обов’язок підкорятися вимогам процедури реалізації органами розслідування та суду такої відповідальності (кримінально-процесуальні правовідносини).

Кримінально-процесуальні правовідносини виникають із моменту порушення кримінальної справи і закінчуються вироком, який набрав законної сили. З цього моменту кримінальна відповідальність переходить у заключну стадію реалізації, а саме у формі кримінально-виконавчих правовідносин, що мають забезпечити виконання вироку. І в цьому випадку дієва сила кримінально-виконавчих правовідносин закладена у кримінально-правових відносинах.

Розділ VI СКЛАД ЗЛОЧИНУ
§ 1. Поняття і значення складу злочину

Склад злочину — це сукупність встановлених у кримінальному законі юридичних ознак (об’єктивних і суб’єктивних), що визначають вчинене суспільно небезпечне діяння як злочинне. З цього визначення випливає, що визнання того чи іншого суспільно небезпечного діяння злочином є виключним правом законодавця, тобто Верховної Ради України. Тут саме реалізовано принцип «Немає злочину без вказівки на те в кримінальному законі». З іншого боку, у чинному законодавстві міститься вичерпний перелік тих суспільно небезпечних діянь, що у даний момент визначені як злочинні.

Отже, для того, щоб будь-яке суспільно небезпечне діяння, що трапляється в реальному житті, набуло статусу злочину, необхідно, щоб діяння цього виду були визначені законодавцем як злочинні. Тільки за такі суспільно небезпечні діяння особу може бути притягнуто до кримінальної відповідальності та їй може бути призначене кримінальне покарання. Відступ від цієї вимоги може привести на практиці до серйозних порушень законності й обмеження прав громадян.

Тільки законодавець у нормах закону за допомогою закріплення відповідних об’єктивних і суб’єктивних ознак визначає, які з вчинених суспільно небезпечних діянь є злочинами. Причому законодавець не в змозі (та у цьому і немає потреби) виділити і нормативно закріпити всю сукупність ознак конкретного злочину. Будь-який конкретний злочин (вбивство, крадіжка, хуліганство) має безліч ознак. Чимало з них взагалі не мають безпосереднього стосунку до вирішення питання про злочинність і караність діяння. Тому законодавець виділяє з усієї сукупності ознак, що характеризують той чи інший злочин, найбільш важливі, значущі й найбільш типові, що однаково притаманні всім злочинам певного виду.

Отже, обсяг ознак, що характеризують конкретно вчинений злочин, значно ширше за обсяг тих юридично значущих ознак, що визначають суспільно небезпечні діяння певного виду як злочинні. У той же час склад злочину виступає і як більш широке поняття, бо містить характеристику не одного конкретного злочину, а всіх злочинів певного виду. Тому при встановленні ознак складу в конкретно вчиненому злочині потрібно йти не шляхом їх ототожнення, а через їх виявлення у вчиненому діянні та зіставлення з ознаками (елементами) видового поняття складу злочину, закріпленого в кримінальному законі.

Формулюючи ознаки конкретного складу злочину, законодавець завжди виходить із тих закріплених у нормах Загальної частини КК України ознак злочину, що мають загальний характер і входять до складу будь-якого злочину. Наприклад, при цьому завжди враховуються закріплені в ст. 18, 19 і 22 КК України вимоги, що стосуються суб’єкта злочину (фізична, осудна особа, яка досягла визначеного в законі віку). Тому вже при конструюванні конкретних кримінально-правових норм відсутня потреба кожного разу вказувати на вимоги, що належать до загальної характеристики суб’єкта злочину. Точно так само, як немає необхідності в кожній статті КК розкривати зміст умислу та необережності, оскільки зміст цих понять закріплено в ст. 24 і 25 КК України.

Найчастіше в конкретній кримінально-правовій нормі найбільш повно законодавцем закріплюються ознаки об’єктивної сторони. Це зумовлено тим, що вони в більшості випадків індивідуальні та притаманні тільки цим злочинам.

Слід мати на увазі й те, що в кримінально-правовій нормі закріплюються вказані ознаки з урахуванням дій виконавця в закінченому злочині. Відображати ж у конкретній нормі особливості цих злочинів з урахуванням стадій вчинення злочину і різної ролі в ньому всіх співучасників немає необхідності, оскільки ці особливості, своєю чергою, загального і типового для всіх злочинів характеру, і тому закріплені в Загальній частині КК України у ст. 13–16, а також у ст. 26–28.

Таким чином, у нормах Загальної частини КК України містяться тільки ті об’єктивні та суб’єктивні ознаки складу, притаманні всім