Читати книгу - "Гірчичне зерно"

жонатий і не має дітей, щоб зрозуміти, що егоїзм дітей і егоїзм матері то є різні речі. Пане Іринею, ваш Адась добре влаштувався у Кракові?

Уже по гостині Михайло віднайшов Леся. Той, зрештою, не потребував його товариства. Був веселий від вина і виглядав би на дуже гарного хлопця, якби не страшна печать хвороби. Михайлові полегшало на серці, як почув його сміх серед гурту панночок і молоденьких паничів.

— Але ж, Михасю, чом ти раніше ніколи не говорив мені, що у С. стільки квіток?

— Це само собою розуміється, — не знав, як відповісти, Михайло.

— Пан адвокат ховався сам і ховав свого товариша. А ми нудилися. У нас так рідко бувають бали, де можна потанцювати! — заявила висока чорнява панночка.

— Рідко? — спитав Лесь. — Се діло можна поправити. Чом би Ваl не зробити бодай раз на рік? А то аж на сто!

— Жах, пане Лесю, цілковите безглуздя! І хто його придумав, невідомо. Певно, то був старий чоловік, якого не обходила бідна молодіж…

— Не говори так, Катрусю, — озвалась щупла панночка у ясно-зеленій сукні.— То традиція.

— Традиція? Але ж я хочу танцювати!

— Браво! Браво! — заплескали в долоні панни і паничі.— Ми теж!

— Я так міркую, що Ваl — се танці. Без гостини можна обійтися, без вина також, але без танців — ні,— не вгавала Катруся. — А ви як думаєте, пане адвокате?

— Мене звати Михайло, прошу пані. Ваl — се велике свято, і смисл його не вичерпується танцями. Той смисл ми зможемо збагнути по упливі багатьох років. Хто знає, може, нині рішається доля світу…

— Пан Міхал, певно, не любить танцювати. О, я зразу збагнула, що пан не з нашого кругу…

— І я теж! — вискочив Лесь. — Син сільського попа і грішу віршами.

— Пан — поет? — заблищали очі у панн, і вони всі разом посунули на хлопця, тільки Катруся презирливо скривила губи. — Хай пан Лесь почитає нам свої вірші!

— Вони занадто смутні, щоб їх читати на Balu, — розгубився і якось згорбився Лесь. — Витвір хворої уяви.

— О, се страшенно цікаво! Пан Лесь такий молодий і вже має розбите серце. Се мусять бути чудесні вірші, адже їх надихала любов…

— Ні,— замахав руками Лесь, — мої вірші — се зів’ялі листки. Досить осені, що надворі. Хай тут буде літо…

— О ні, ми вас не випустимо! — запищали панночки.

Бідний Лесь позадкував. Лице його побіліло, а очі зробились як у перестрашеного пса. Одна панночка жартома вдарила його віялом по носі, й Лесь засміявся. Сміх заклекотів йому в горлі, перейшовши у кашель. Михайло кинувся з хусткою на поміч. Коли хлопець відняв її від уст, вона забарвилась кров’ю.

Всі стояли розгублені, змішані.

— Боже, — прошепотіла якась панночка, — такий молодий…

— Перепрошую, — вклонився Михайло і взяв товариша під руку. Відійшов з ним до тієї самої канапи, на якій вони сиділи з самого початку. Музика загриміла, ніби зібралося докупи п’ять оркестрів. Лесь сидів з заплющеними очима, відкинувши назад голову. Минуло досить часу, перш ніж він обізвався слабим голосом:

— Запам’ятай, що я тобі скажу. Я нині перший раз зрозумів, що не треба читати вірші, коли тебе просять. І коли не просять — так само…

— Ти ж їх ніколи не читав на людях!

— Але міг. Тепер уже все. Нині я зрозумів, що я дерево. З таким, знаєш, білим стовбуром, який увесь тягнеться до сонця, до світла, і з таким чорним корінням, що спускається в темряву, живиться її соками. Ні одне не може переважити друге. Се мій природний стан, і я не хотів би позбутися рівноваги. Мої вірші — лиш мій рятунок. По смерті вони вже не врятують нікого.

— Неправда, Лесю… Кожний чоловік лишає по собі свою працю. Хіба он ті,— кивнув Михайло головою у бік веселої юрби, — лишають по собі таке мале зерно, що, як пил, літатиме в повітрі й ніколи не проросте. Якщо на божому суді буде якась ієрархія, то вони стануть десь посередині. Не по майні, не по суспільному становиську, а по тій єдності, якої вони так пильнують. Нам, плебеям, вона видається дикою, спліснявілою, непотрібною, але вона мудра. Є щось у ній жидівське: по духу, а не по крові. Тоді пил, який після них лишиться, буде взаємно притягуватися і не згине. Пробач, я заговорився, се лише зараз спало мені на думку. Ми від свого грунту вже відірвалися, а до іншого пристати не вміємо і не хочемо.

— Кепські наші справи, Михасю, — посміхнувся Козловський. — Гнила аристократія вимре, і запанує демократія. Якби я дожив до того, то мусив би вдавати з себе варіята: ходив би зі скрипкою по людях і годувався би з того грання.

— Доросла людина мусить бути статична з погляду моралі. Навіть коли захитаються устої, вона лишиться людиною.

— Ти хочеш, щоб вони захиталися?

— Хіба се залежить від мене? Єдине, чого я хочу, се оновлення, свіжого повітря, cвободи…

— Ха, свіжого повітря! Я один час був зв’язався з москвофілами, бо звідти, зі Сходу, віяло свіжим, як ти кажеш, повітрям. Бідний галичанин побачив себе темним, затурканим німцями, ляхами і попами. А потім виявилось, що то такий розрахунок, аби вівцю стриг інший пастир, і в російського орла ще чіпкіші пазурі… Ти сам собі перечиш. Нащо тобі свобода, коли ти й так вільний? Нащо мені боятися смерті, коли вона сидить уже всередині?

— Не хвилюйся, Лесю, бо знов буде кашель, — спинив його Михайло.

Він