Читати книгу - "Свідків злочину не було"

Оце і все.

— Виручив ти мене. Привіт Людмилі. Як ви там поживаєте?

— Живемо і працюємо за Моральним кодексом, — напівжартома відповів Конопляч. — Бувай. Біжу на затримання.

Виходило, Табурчак лише два дні з шести у відрядженні. Авжеж: шостого ввечері виїхав з Києва, а сьомого вранці вже тут, у коханки. Звідкіля ж дізнався про Руслана, коли звістка не застала його на місці? Невже чув мою розмову а Шулешко? Вчора я був у неї, а сьогодні наче приїхав Табурчак…

Безперечно, інженер хитрував і хитрував невдало.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

До першої години ночі блукав я прилеглими до суднобудівного заводу вулицями і на жодній не зіткнувся з Хрипливим. Прийшов у свій гуртожиток майже о другій і влігся спати. А о сьомій ранку знову був на ногах. Хотілося швидше зустрітися з Табурчаком. Передчував, що сьогодні нарешті станеться злам у розшуку Руслана. Табурчаку, припертому прямими доказами, доведеться розповісти про свою втечу з відрядження й зустріч із сином у Шулешко. Доведеться.

У фойє черговий відділу попередив мене:

— Вас чекає відвідувач.

— Давно?

— П'ятнадцять хвилин,

— Чоловік, жінка?

— Чоловік. І ось справа з архіву. — Черговий подав мені сіру папку.

Ага, справа Василя Кисюри. Добре. А Табурчак поспішив. Від хвилювання? Адже вчора я не сказав йому, коли розмовляв по телефону, чого викликав до себе, хоч він і допитувався. Отож його ніч промайнула у болісних гадках. Вадим Іванович почув мої кроки й підвів голову. Його вирлооке обличчя посіріло, і в мене ворухнулися жалість і співчуття. Відімкнув двері й запросив його до кабінету.

— Дозвольте закурити? — спитав.

— Куріть, — я не квапився з розмовою.

Він тремтячими пальцями дістав сигарету, сірники, припалив і пожадливо затягнувся. Я взяв із шухляди аркуш паперу з нотатками й наче читав їх, а сам крадькома зиркав на Табурчака. Нехай заспокоїться, збереться з думками. Що він переживав, я не сумнівався. І його зовнішній вигляд — зім'ята сорочка з брудним комірцем, кущ невиголеної щетини на скроні, злиплий чуб — свідчив про неуважність до себе. Про таких чоловіків жінки кажуть: запущений.

Помітив, як нелегко давалося Табурчакові мовчання: він кахикав, тарабанив пальцями по столі, тривожно поглядав на мене. Куди поділася його вчорашня войовничість. Напевне, подумав зопалу, що вчинок Руслана — це витівка розбещеної дитини, а тепер зрозумів, що все значно серйозніше.

Відчував, що свою зраду не зуміє приховати… Хоча б від мене. Але й далі хитрував, вдавав порядного сім'янина. Щоб зберегти сім'ю, Валентині Гнатівні нічого не казатиму. Проте не відомо, яким боком повернеться розшук.

— Сьогодні знову хтось дзвонив. Грає нам на нервах.

— І що?

— Посопіло в трубку, і все, — видушив зніяковілу посмішку.

— Розкажіть про своє дитинство.

— Моє? — здивовано звів брови. — Але ж не я, а Руслан…

— Прошу, Вадиме Івановичу.

Він знизав плечима.

— Будь ласка, як вам треба, — неохоче погодився. — І яке там дитинство… Виховувався у Брацлавському дитбудинку на Вінниччині. Він для мене і мати, і батько.

— І ніколи не цікавились, де рідні?

— Ні. Якщо я був їм не потрібен тоді, то тепер вони мені, — похмуро відрубав.

— І мати не шукала вас?

Табурчак недоброзичливо дивився на мене.

— Коли мені було десять років, вона приїхала, але я до неї не підійшов, утік. Ви не зрозумієте мене… — Важко зітхнув.

— Постараюсь. Поясніть.

— Після війни були випадки, що батьки знаходили дітей і забирали їх. Мене — ніхто… Спочатку — відчай, потім — злість, жалість до себе. І коли б вона не розкішно одягнута, не така гарна… Я побачив, що мати всі ті роки зовсім не мучилась, не думала про мене, — байдуже говорив Табурчак, якого, мабуть, вже й не хвилювало давно пережите. — Відтоді не зустрічав її. Запитаєте: а як же совість, почуття? Інколи стає гірко, що доля позбиткувалася. Втім, робота, сім'я — і забувається.

— У вас прізвище материне?

— Не знаю, — Табурчак ретельно загасив сигарету. — Може, й вигадане.

— Якого числа ви поїхали до Києва?

— П'ятого. А що? — скинув на мене насторожені очі. — Дружина і син проводжали мене.

— А коли виїхали звідти?

Вадим Іванович розгубився — не чекав такого питання, і, щоб знайти відповідь, поволі дістав сигарету, розім'яв її…

— Дев'ятого, як тільки мені передали, — прикурив.

— Хто вам передав?

— Як хто? — ніби не зрозумів.

— Прізвище тієї людини, — я не дивився на нього, але відчував на собі його збентежений погляд.

— Слухайте, навіщо все це вам?! — обурено вигукнув. — Яке відношення має моє відрядження до сина?

— Не гарячкуйте, Вадиме Івановичу, заспокойтеся.

Його пальці ще дужче затремтіли. Він озирнувся, наче загнаний у глухий кут.

— Чекаю.

— Садченко Валерій Кузьмич, — глухо буркнув.

— Садченко… Дивно. Адже з сьомого вас уже не було в управлінні, а відрядження ви відмітили наперед, — спокійно повідомив йому. — То коли ви приїхали і де були ці дні? Врахуйте, я нічого не вигадую. Ми перевірили.

— Ме… мене перевірили? — приголомшено перепитав.

Табурчак звівся, налив води з графина у склянку й спрагло випив, розливаючи воду по підборіддю. Витерся, сів. Я не квапив його — нехай усвідомить своє становище. Я підійшов до вікна, розчинив. Який сонячний ранок! Тільки радіти, сміятись… Але не всіх він тішив. Життя…

— Я три дні жив у однієї жінки в Києві, — тихо сказав.

— Це вже ближче до істини, але не зовсім, — зауважив я. — Хто ж тоді повідомив вам про сина?

— Дружина, коли приїхав.

— Угу.