Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

собою. Тобто зі своєю уявою, — висунув я припущення. — Але якщо у вас є рима на «електрику», то давайте її сюди.

— «Белл етика», — сказала Маленька лілова туманність.

— Непогано для початківця, — похвалив я. — Але що має значити «белл»?

— Доктор Белл, винахідник телефону. Ви його не знаєте? Його гравюрний портрет висить у вашому коридорі. Може, ви вважаєте, що цю риму важко застосувати?

— Саме так я і вважаю, — сказав я.

Маленька лілова туманність стала блідо-рожевою, знов ліловою і прошепотіла:

Без світла і електрики Нема, — сказав Белл, — етики!

Але це, — продовжила вона, — ви і самі могли б придумати. Перейдемо до справ.

— Охоче, — відказав я. — Справа в тому, що я сумніваюсь у вашому існуванні.

— Який ви нудний! — сказала Маленька лілова туманність. — Знаєте, візьміть-но тенісний м’ячик — з тих, що лежать у другій шухляді праворуч знизу. Ви добре граєте в теніс?

— Так же добре, як ви віршуєте, — відповів я зі злістю і взяв найстаріший м’яч. — А тепер що?

— Тепер прицільтесь і киньте в мене, — сказала Маленька лілова туманність.

— З усієї сили? — запитав я.

— Як вам хочеться, — відказала Маленька лілова туманність. — Головне, щоб попали. Я стану круглою, щоб вам було легше.

Я замахнувся і, кинувши як тільки міг точно, влучив у її темну лілову середину. Почекав три секунди — м’яч не повертався. Замість нього на килим скотилася чорнувата кулька, від якої тхнуло паленою гумою.

— Що це? — запитав я і подумав, чи не подзвонити Баст-Зейделю додому.

— Ваш тенісний м’ячик, — відповіла Маленька лілова туманність. — Я хотіла обернути його в часі, щоб він знов був новий та білий, але не розрахувала сили і спалила його. Однак тепер ви, сподіваюсь, вірите, що я існую, і ми можемо перейти до діла, тобто до подарунка.

— До подарунка? — здивувався я. — Не розумію.

— Ну, до дня, — пояснила Маленька лілова туманність. — Хіба складання віршів — не важка робота?

— Безсумнівно, — підтвердив я.

— І вам треба на це багато часу, а на хороші вірші, мабуть, ще більше, ніж на погані та посередні? — запитала Маленька лілова туманність.

— Ясна річ, — відповів я. — Погані можете писати навіть ви.

— Отже, — сказала Маленька лілова туманність, — якщо на хороші вірші потрібно більше часу, хороших віршів мало, тому публіка звикла до поганих та посередніх. І вона хоче саме того, до чого звикла. Але ж гроші вам треба заробляти?

— Обов’язково, — сказав я, — адже, щоб писати вірші, мені потрібні папір, друкарська машинка, крісло для відвідувачів, коньяк і салат з перцем.

— Тож для того, щоб мати змогу писати хороші вірші, вам інколи доводиться писати й такі, де «електростанція» римується з «інстанцією», і на хороші вірші вам залишається ще менше часу, — підсумувала Маленька лілова туманність.

— На жаль, — ствердив я, — але що робити?

— Прийняти від нас у подарунок день, — сказала Маленька лілова туманність.

Цієї миті розчинилися двері і в кімнату зайшла гарна дівчина в чорних вельветових штанях і чорному пальті з каптуром.

— У вас були незамкнуті двері, а дзвінок, здається, не працює, — вибачилась вона. — Можна зайти?

— Ви уже зайшли, — відповів я. — Чи не хочете роздягнутися і сісти?

Дівчина відкинула каптур, так що стало видно її шовковисте довге чорне волосся, розстебнула пальто і попрямувала до крісла для відвідувачів. Десь за метр до нього вона зупинилась, пробурмотіла щось незрозуміле, скрикнула: «Ні!» — і прожогом вискочила з кімнати. Зразу ж після цього почулось, як гупнули двері квартири і під’їзду.

— Дуже гарна дівчина, — сказав я і причинив двері до кімнати.

— Авжеж, авжеж, — промурмотіла Маленька лілова туманність. — Отже, ми пропонуємо вам день, тобто двадцять чотири години.

— Ви прогнали її, — сказав я сумно.

— Що робити, — відповіла Маленька лілова туманність, — зрештою, лякатися мене безглуздо. Вам треба тільки сказати, коли ви хочете одержати день і що ви з ним робитимете. Я навідаюсь завтра об одинадцятій.

Вона зробилася дуже довгою і зникла, як мені здалось, через телевізійну розетку.

Я приліг на софу і, мабуть, заснув, у всякому разі прокинувся, коли було хоч в око стрель темно і розривався дзвінок. Я відчинив — за дверима стояла дівчина в пальті з каптуром. Я запросив її зайти і, коли заносив із кухні салат з перцю, хліб і сир, помітив як вона вимкнула телевізор. Ми попоїли, я налив коньяк і сказав:

— За ваше здоров’я!

— Я знаю, що вже пізно, — сказала дівчина і зашарілася, — але професор Баст-Зейдель каже, що допомогти мені можете тільки ви.

— Мій друг Баст-Зейдель — великий психіатр, — сказав я. — Сподіваюсь, ви не хворі?

— Про це я і хотіла в нього спитати, — відповіла дівчина, — але його викликають телеграмою в Китай, там одній високопоставленій особі кожен день о дванадцятій ввижаються чорні кішки, і сьогодні ввечері йому ще треба навчитися їсти паличками.

— Ага, — сказав я. — А що ж з вами?

— Це жахливо, — почала дівчина зі сльозами на очах, — сьогодні я бачила у вашому кріслі для відвідувачів Маленьку лілову туманність.

— Звичайно, я мав би познайомити вас, але ви така вродлива, що я забув це зробити, — вибачився я.

— То ви стверджуєте, що тут дійсно була та туманність? — запитала дівчина.

— А що ж іще, — ствердив я, — у мене з нею була серйозна розмова. До речі, бачите, секундна стрілка електричного годинника на стіні біжить у зворотному напрямку? Це, напевно, також її робота.

— А кольори у вашому телевізорі теж, звичайно, вона поплутала? — скрикнула обурено дівчина.

— Цього вона