Читати книгу - "Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба"

як обпечена, перестрибнула через Солом’яника та кулею помчала до виходу. І так, немов шалений вихор, жодного разу навіть не спинившись, вона летіла до самісінької брами.

І швидше, ніж ви прочитали б ці рядки, у тронній залі не залишилося жодного дівчиська. Брошковий Жук, глибоко та полегшено зітхнув і вигукнув:

— Ура, ми врятовані!

— Так, але чи надовго? — мовив Бляшаний Лісоруб. — Боюся, ворог швидко повернеться.

— Позамикати всі палацові входи-виходи! — скомандував Солом’яник. — І тоді ми зможемо сісти й подумати, що робити далі.

І всі, крім страхопуда Джека (бо він був міцно приторочений до Дров’яної Козли), розбіглися палацом, зачиняючи важкі вхідні двері й замикаючи їх на засуви та замки. Коли стало ясно, що Військо Непокори зможе подолати перепони не раніше, ніж за декілька днів, друзі повернулися до тронної зали — на військову нараду.

16 розділ
Солом'яник бере час на роздуми

— Як на мене, — мовив Солом'яник, коли всі знову зібралися в тронній залі, — то дівчисько Жинжур має всі підстави зватися Королевою.

І якщо це справді так, то виходить, що я не маю права зватися Королем і нам нічого робити в її палаці.

— Але ж поки вона не з’явилася, Королем усе-таки був ти, — не погодився з ним Брошковий Жук, що, запхавши руки до кишень, поважно походжав туди-сюди. — Наскільки я розумію, ця самозванка просто узурпувала твій престол.

— А тепер ми її перемогли й змусили тікати геть, — додав страхопуд і, взявшись руками за гарбуз, повернув його обличчям до Солом’яника.

— Що, невже ми її перемогли? — тихенько запитав Солом’яник. — Ану погляньте у вікно і скажіть мені, що там діється?

Чіп підбіг до вікна і визирнув у двір.

— Навколо палацу подвійне оточення Війська Непокори, — гукнув він.

— Я так і знав, — похмуро кивнув Солом’яник. — Миші вигнали дівчисьок із палацу, та ми як були їхніми бранцями, так ними й залишилися.

— Мій друг має рацію, — озвався Бляшаний Лісоруб, завзято натираючи блискучі груди клаптиком замші. — Жинжур і далі Королева, а ми — її бранці.

— І все-таки я сподіваюся, що вона до нас не добереться, — закричав страхопуд Джек, і його голос затремтів. — Пам’ятаєте, Жинжур погрожувала пустити мого гарбуза на пироги?

— Заспокойся, — озвався Бляшаний Лісоруб. — Круть чи верть, а гарбузові смерть. Якщо сидітимеш отут, у чотирьох стінах, то зогниєш так чи інакше. Вже краще бути смачним пиріжком, ніж залишитися з гнилими мізками.

— Резонне зауваження, — погодився з другом Солом’яник.

— О, горе, — застогнав страхопуд, — о, лиха моя година! Татусю, любий, і чому ти не зробив мене із жерсті чи хоча б із соломи, щоб я ніколи не псувався?

— Не кажи дурниць! — розсердився Чіп. — На твоєму місці я радів би, що мене взагалі зробили. Усе має свій початок і кінець.

— Дозвольте нагадати вам, — приєднався до розмови Брошковий Жук, у чиїх круглих булькатих очах і досі читалися розпач та безнадія, — що ця нелюдка Королева Жинжур пригрозила пустити мене на гуляш, і це при тому, що я — єдиний у світі Стократно Збільшений і Вельми Освічений Брошковий Жук!

— Як на мене, дуже непогана ідея, — сказав Солом’яник.

— А може, краще на черепаховий суп? — підтримав свого друга Бляшаний Лісоруб.

— Може, й краще, — погодився Солом’яник.

Брошковий Жук аж застогнав, почувши таке, але не залишився в боргу.

— Та що я бачу! — промовив він понуро. — Мені ввижається, як кози ковтають малесенькі шматочки жерсті, котрі були колись Бляшаним Лісорубом. Я ж плаваю в супі, що кипить на вогнищі, розкладеному з Дров’яної Козли й страхопуда, а щоб супчик скоріше зварився, Королева Жинжур підкидає у вогонь солому з нашого любого Солом’яника!

Від такої сумної перспективи почуття тривоги тільки зросло, і всім стало страх як тоскно.

— Якийсь час нам це точно не загрожуватиме, — промовив Бляшаний Лісоруб, стараючись, аби голос його звучав бадьоро. — Поки двері всі цілі, ні Жинжур, ні її поплічниці не зайдуть до палацу.

— Так, але до того я й Брошковий Жук пропадемо з голоду, — озвався Чіп.

— За мене можете не хвилюватися, — приєднався до розмови Брошковий Жук, — наш друг страхопуд не дасть мені померти голодною смертю. Я не великий любитель гарбузів, але голод не тітка, а голівка у нашого Джека така кругла й повненька.

— Які безсердечні думки! — вигукнув Бляшаний Лісоруб, неприємно здивований. — То що ми, друзі, візьмемо й поїмо одні одних?

— Одне можна сказати напевно: залишатися в палаці нам ніяк не можна, — підсумував Солом’яник, і в його голосі почулися сталеві нотки. — Годі сперечатися й лякати одні одних, краще поміркуймо, як звідси втекти.

Щойно він це сказав, як усі відразу зібралися довкола трону, на якому сидів Солом’яник. Чіп саме всідався на стілець, коли з його кишені випала перцівничка й покотилася долівкою.

— Що це? — запитав Бляшаний Лісоруб, узявши перцівничку до рук.

— Обережно! — гукнув Чіп. — Там життєдайний порошок. Не розсип, бо його дуже мало.

— Життєдайний порошок? — здивувався Солом’яник.

— То з чаклунського начиння баби Момбі, — пояснив хлопець, обережно кладучи перцівничку в кишеню. — Вона взяла цей порошок у старого чаклуна-горбуна, оживила ним страхопуда Джека, а вже потім я з його допомогою оживив Дров’яну Козлу. Думаю, цим порошком можна оживити що завгодно, просто береш і посипаєш, та тільки залишилося його ще на один раз.

— То, мабуть, дуже цінний порошок, — припустив Бляшаний Лісоруб.

— О, що цінний, то цінний, — погодився з ним Солом’яник. — Може, це єдиний порятунок, на який ми можемо розраховувати. Думаю, мені не завадило би декілька хвилин подумати, тож Чіпе, зроби мені таку ласку, візьми свого ножичка та зріж у мене з голови цю важку корону.

Чіп не гаючись обтяв