Читати книгу - "Льодовик"

би навіть і образитися, розцінивши це як натяк ще більше ввихатися біля Гляціала. Все зійшлося на «Джоні Вокері», якого я й прикупив ще звечора неподалік Контрактової. Знав би, чим це врешті–решт закінчиться, краще б будьонівку пошукав!..

Але тоді, у неділю зранку, коли я ще вилежувався під ковдрою, а віскі ще стояло на столику під вікном і сонячні промені грали золотистими відблисками у його брунатній рідині, я просто думав, як добре, що зима закінчується на Мамонтів день народження. І ще подумав, що вже й забув, коли ще мав такі гарні ранки. Та ідилія за вікном тривала недовго. Невдовзі небо потьмяніло і воркотання голубів також раптово стихло, натомість долинув свист вітру у верхів'ях тих кількох сосен, які ще залишилися, і ще якийсь бренькіт, начеб жерстяною банкою об камінь. На якусь мить знову все стихло, а вже потім я почув, як ударили по шибці перші великі краплі.

Стільки всього за один ранок — і сонце, й дощ! Уже сто років не чув шурхоту дощу, принаймні з минулого літа. Під цей перший тієї весни дощ, хоч уже й травень добігав кінця, я й чистив зуби, і вмивався, і навіть сам собі щось наспівував у ванній. Звичайно, почав із:

Я жіво дай за нама бріше трабове У добру ноч опушта чудне браґове…

Та потім, уже зовсім упавши в ностальгію:

Маки червоні! Вогні на пероні!..

А ще через хвилю у мої двері постукали. Це був Мамонт, про вовка промовка! Голос стривожений:

— Коломбо, ти бачиш, що робиться!

— А що робиться? — запитав я, все ще мугикаючи під ніс.

— Ти у вікно виглянь…

— Вітаю з днем варення! — нагадав я йому так само крізь двері.

— Та це потім! — ще встиг він мені відповісти, перш ніж я почув його важкі кроки сходами вниз.

Тоді я і подивився, й одночасно упіймав себе на тому, що шурхоту за вікном уже не чути, шумить лише вода з крана. Я виглянув у вікно й не впізнав пейзажу: все навколо набуло сріблястого відтінку! З неба все ще мжичило, але, долетівши до землі чи дахів, краплі одразу замерзали. Найдивніше виглядали проводи по той бік вулиці за гофрованою огорожею, бо ж наші «дорогі гості» не витрачалися на копання мерзлого ґрунту й усю проводку протягли по стовпах. Тепер ті проводи нагадували сріблясті канати і блиску срібла ставало ще більше, срібла з позолотою, коли крізь хмари час від часу пробивалися промені сонця.

Невдовзі мжичка припинилася зовсім, сонце також більше не виглядало, але гігантські бурульки на розі даху, що його мені було видно з вікна, і на соснах, і на дротах залишилися, та й земля, як можна було побачити, поверх того льоду, що був, вкрилася свіжим крижаним настилом. Не кажучи вже про друзяку Гляціала, з вибоїн якого також звисали химерні бурульки, утворюючи йому подобу кошлатих брів, вусів і навіть бороди…

Поки я милувався Гляціалом, уявляючи, як усе це пригнітить іменинника Петруню, почувся перший хряскіт. Спочатку я навіть не зрозумів, що це, бо хряскіт той долинув десь із тильного боку будинку, поки він не повторився і на голову Гляціалові не звалилася здоровенна соснова гілляка із намерзлими крижаними бурулями. А потім — пронизливий тенькіт, так, мабуть, лопається струна, а наступної миті вже просто гуркіт падаючих обірваних дротів.

Один з обледенілих дротів, що тягнулися вздовж гофрованої огорожі, падаючи, всією своєю вагою звалився на саму огорожу і, видно, попав на не зовсім надійного стовпчика. Той тріснув, гофрована бляха вигнулася й обвисла до землі, й усе це на моїх очах… Саме тоді я вперше і побачив за тією огорожею ще одну, таку саму. Я й раніше чув про це і читав, що у наших сусідів — «дорогих гостей» кліматичних біженців — аж дві огорожі, одна за одною, а тепер–от і на свої очі побачив.

Усе правильно! Бо одного разу, коли якісь їхні ж таки бомжі, перелізши через огорожу, невдовзі з криками і лайкою були викинуті звідти у тому ж таки місці, через яке перелізли. Їхні бомжі, які тепер з'явилися на наших вулицях у неймовірних кількостях, поступаються у нахабстві хіба що їхнім спецслужбам, які, є підозра, самі цих бомжів потрохи і відстрілюють. Це для них справа звична, у їхній масовій свідомості своєрідний стереотип… Когось нишком відстрілювати. Хоча зараз начебто часи і змінилися, але полювання на бомжів це може і не стосуватися. Он Міха на короїдів, а ті — на бомжів.

Але ламання гілок та обриви дротів так само раптово припинилися, а побачивши Петруню, що із стурбованим виглядом ходив довкруг нашого Гляціала, перше, що я згадав, — давно обіцяний ним торт із ковбасою. Втім, до торта ще треба було дожити — це буде не раніше третьої, а снідати хотілося зараз. Добре, що я звечора додумався відварити у банячку десяток картоплин у лушпайках, із найменших, які вдалося знайти. Це була прелюдія. Особисто я картоплю можу їсти тричі на день, але оце вечірнє відварювання — це завжди лише прелюдія до майбутнього сніданку, хоча зазвичай я не стримаюся і кілька гарячих картоплин, ледь присоливши, вминаю ще звечора.

А зранку із тих, що залишилися, роблю собі сніданок. Не щодня, звичайно, лише іноді, у вихідні. Я оббираю лушпайки, ріжу великими кружальцями надвоє–натроє, викладаю в один ряд на пательню і підсмажую, бажано на смальці. Розбиваю туди ж кілька яєць. Ще пару картоплин залишаю і потім у тарілку докладаю такими ж кружальцями, тільки не підсмаженими, а холодними. Як же під час Льодовика і щоб не докладати холодного?.. Поєднання підсмажених, із золотистою шкірочкою, і просто печених — саме по собі виглядає апетитно і створює святковий настрій! Найкраще іде з маринованими кабачками, просто у мене зараз є мариновані кабачки, із Єгипту, здається.

Але коли