Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

господинею тарілки, на яких були підсмажені до золотавості грінки, грудинка смаженого курчати й политий маслом жовтий ямс, що парував над столом. Мамка сюубну- ла малого Джека, і він згадав за свій обов’язок - паперові стрічки звільна заколихалися з боку на бік над головою в Еллен. Сама Мамка стояла біля господині й иильно стежила за кожним куснем, підхоплюваним виделкою і спроваджуваним до рота, наче готова, була силоміць запхати їжу Еллен у горло, якби та раптом стала огинатись. Еллен старанно споживала страву, але Скарлет бачила: вона дуже втомлена і ледве чи помічає, що жує. Тільки непоступливий вираз на обличчі Мамки силував її до їжі.

Покінчивши з вечерею, Еллен підвелася з-за столу, хоча Джералд ще тільки-но увійшов у смак оскаржень на адресу злодіяк-янкі, які вимагають звільнити негрів, але не згодні ані цента заплатити за їхню волю.

- То вже час на молитву? - спитав він без особливої охоти.

- Та вже, пора пізня.- І додала, коли годинник, прохрипівши, вибив десяту: - Справді,- уже десята година. Керрін давно пора бути в ліжку. Будь ласка, Порку, трохи нижче лампу. І подай мені молитовника, Мамко.

Спонукуваний сердитим пошептом Мамки, Джек поставив у куток своє омахало й заходився прибирати зі столу посуд, тим часом як Мамка, понишпоривши в шухляді буфету, дістала пошарпаний молитовник Еллен. Порк, звівшись навшпиньки, поволі опустив нижче ланцюжок лампи, щоб світло падало на стіл, а стеля потонула в сутінку. Еллен поправила спідницю й стала навколішки, поклавши перед собою на столі розгорнутого молитовника, а поверх нього - хрест-навхрест долоні. Джералд опустився навколішки поруч з Еллен, а Скарлет і Сьюлін зайняли свої звичні місця по другий бік столу, підгорнувши складки спідниць під коліна, щоб не так твердо було стояти. Керрін через свою малорослість не діставала до столу, тож вона уклякла перед стільцем, спершись на сидіння ліктями. їй подобалась ця її поза, бо поки тривали молитви, вона могла й перекуняти на безпечній віддалі від материного ока.

Чутно було, як шурхали ногами й шелепотіли одежею слуги, стаючи на коліна в холі за відчиненими дверима їдальні: Мамка, що опустилася на підлогу, тяжко крекчучи; Порк, що й навколішках тримався прямо, ніби жердка; покоївки Роза й Тіна, що граційно посхилялися, широко розпроставши яскраві ситцеві спідниці; куховарка, худа й жовта, попри свій сніжно-білий сповиток на голові; сонний, мов тетеря, Джек, що укляк подалі від дошкульних Мамчиних щипків. Темні очі челядників поблискували у сподіванні чи не найважливішої події дня, якою була для них усіх вечірня молитва спільно з білими господарями. Стародавні й барвисті вислови літанії, своєрідна східна образність мало що говорили їхньому розумові, але щось таке пробуджували в них у серцях, і вони погойдувалися в такт, повторюючи слідом за Еллен: “Помилуй нас, Господи!”, “Помилуй нас, Христе Боже!”.

Еллен, заплющивши очі, почала виголошувати молитву - голос її то підносився, то спадав, він і заколисував, і втішав. Голови посхилялися в жовтому освіті лампи, коли вона промовляла слова подяки Господові за здоров’я і добробут свого дому, всієї родини й негрів.

Помолившись за всіх тих, хто пробував під дахом Тари, за свого батька, матір, сестер, трьох своїх небіжчиків-не- мовлят і “всіх стражденних земного падолу”, вона стала перебирати пучками довгих пальців білі намистинки чоток і звернулася з молитвою до Богоматері. Тоді немов легкий подмух вітру шелеснув по кімнаті, коли губи чорних і білих вторили за нею:

- Пресвята Маріє, Богородице, моли Бога за нас, грішних, і нині, і в смертну нашу годину.

Як і щоразу в такі хвилини, відчуття супокою й умиротворення спало на Скарлет, дарма що серце у неї боліло й у горлі стояла гіркота невиплаканих сліз. Якась частка сьогоднішніх розчарувань і завтрашніх страхів примерхла, а натомість прийшла надія. І не те принесло їй полегкість, що вона душею полинула до Бога: побожність її була досить поверхова. А те, яким погідним було обличчя матері, звернуте до Божого престолу, до його святих і ангелів з проханням дарувати благословення тим, хто дорогий їй і близький. Скарлет була певна, що коли Еллен звертається до неба, її голос там неодмінно почують.

Еллен скінчила, й настала черга Джералда, який за молитвою ніколи вчасно не встигав перебирати чотки, отож він почав нишком лічити на пальцях, щоб нічого не пропустити. Під його монотонний голос думки Скарлет мимоволі перекинулися на щось своє. Вона знала, що о такій хвилині потрібно, як навчала того мати, заглянути у власну душу, чи багато гріхів набралося за день, та молити Бога, щоб простив і дарував сили більше їх не робити. Але зараз Скарлет обходило тільки одне - її серце.

Вона опустила голову на схрещені на столі руки, аби мати не бачила її обличчя, і журливими думками полинула до Ешлі. Як він міг погодитись на одруження з Мелані, коли насправді кохає її, Скарлет? Тим більше що він знає, як палко вона його кохає! Як він міг отак свідомо розбивати їй серце?

Аж це раптом нова думка зблиснула, мов комета, у неї в голові:

“Та Ешлі ж навіть не здогадується, що я в нього закохана!”

І така ця думка була несподівана, що Скарлет мало не скрикнула. На цілу бездиханну хвилину мозок її завмер у безруху, а тоді наче кинувся гарячково працювати.

“Звідки він міг це знати? Я ж завжди була з ним така холодна й манірна, така недотика, що йому, певне, здалося, наче він для мене просто товариш, та й годі. Справді, оце ж тому він і не сказав мені нічого про своє почуття. Він думає, що його кохання безнадійне. Тепер ясно, чому він так дивиться часом…”

Пам’ять зразу нагадала їй, як вона бувало перехоплювала на собі незвично дивний погляд Ешлі, коли його сірі очі, завжди такі непроникні, немов розкривались перед нею, і в них проступали біль і розпука.

“Він страшенно переживає, бо думає, ніби я закохана в Брента, Стюарта чи Кейда. Тож він, мабуть, і вирішив, що як однаково не може одружитися зі мною, то чом би не зробити на догоду своїм рідним і не взяти шлюб з Мелані. Але якби він знав, що я кохаю його…”

Її ще хвилину тому охоплена розпачем душа піднеслася враз до осяйних висот щастя. Так ось чим пояснюється така дивна поведінка Ешлі, його мовчазність. Він же нічого не знає! Марнославність спонукала її повірити в те, в що хотілося вірити, а припущення перетворилося на певність. Якби він