Читати книгу - "Маленькі дикуни"

мій любий, я маю гостріший зір. Бачиш дві бруньки, схожі на нирки? Ось їх і виліковує липка трава. Я скажу тобі, як саме: її треба настояти на холодній воді, а от гаряча нашкодить, як найстрашніша отрута…

…А це сідач, конопельник, або костоправ. Від нього піт градом ллється. Раз я вилікувала ним чоловіка, якого слабість, мов тріску, висушила. Хоч як морочилися з ним лікарі, а зарадити нічим не могли. Тоді я дала його матері пучечок листя цього самого конопельника, вона заварила чай, і з хворого полився піт. Звісно, лікарі подумали, що це їхніх рук справа.

— А це золототисячник — од виразок у роті… Зимолюбка зонтична помагає від пропасниці та ревматизму. Поглянь, на білій квітці червоні цяточки, як у людей з пропасницею… А м’ята рятує від отруєння спазмовим коренем — вони й ростуть завжди поруч.

…Глянь-но, це червиве насіння від глистюків — навіть на листі видно черв’ячків… А це плевритовий корінь… А ось подивись сюди!.. Це дуже цілюща травичка, — вона лікує від усього. Якщо не знаєш, чим лікувати, бери цю траву — ніколи не помилишся. Її показав мені один індіанець… Він таки трохи тямив у травах…

Ян наспіх занотовував назви рослин, але геть не встигав робити малюнки.

— А ти, прив’яжи папірці з назвами до трав і зберігай їх — так робив доктор Кармартін, коли навчався в мене. Ось так, — похвалила вона, коли Ян почав прикріплювати до кожного стебла ярличок з назвою рослини.

— Ото віник! — здивувався Ян, побачивши в кутку символ порядку й чистоти.

— Еге. Буковий. Це Ларрі зробив.

— А хто такий Ларрі?

— Мій хлопчик (Ларрі було вже під шістдесят). Ларрі робить віники з синього бука.

— Як? — запитав Ян, взявши віник у руки й з цікавістю розглядаючи його.

— Ножем. Ларрі дуже любить гемблювати,[7] тож бере оцупки синього бука, стругає їх поздовж, але стружок до кінця не знімає, і вони закручуються собі.

— Як на молитовних паличках, якими розпалюють багаття?

— Еге, тільки стружки довші, а синій бук, як тобі відомо, дуже міцний. Коли оцупок стане тоненьким, він вивертає стружки і зв’язує їх смужкою шкіряного дерева. Потім прироблює держак, підрівнює сокирою. Коли вона висохне, готовий найкращий віник. Ларрі робив такі віники, поки не вліз у шлюб із паскудою Кітті Коннар. Я сама була не своя, коли він її обрав! Знає тільки покупний крам — більш нічого! Та в її бік жоден парубок не дивився, поки вона не запала на мого Ларрі. Щиро кажу, — нахабно на нього запала! — вже верещала стара. Видно було, що ця історія й досі не давала їй спокою.

В цю хвилину прочинилися двері й зайшла Бідді. Вона була дочкою тієї самої «паскуди» Кітті, тож стара урвала розмову.

— Яне, я така рада тебе бачити! — привітала дівчина Яна.

Бабуся Невіль тимчасом хильнула з пляшки чимало рідини, яка за кольором та запахом дуже скидалась на той самий бальзам для легенів.

— Щось ти раненько сьогодні, Бідді, — зауважила бабуся.

— Я йшла коротшим шляхом.

— Слухай, онучко, а давай Яна пригостимо обідом. Щоправда, ми не запекли качки, та голодним його не залишимо. Щодня Бідді готує мені обід, та інколи я й сама собі зварю якоїсь юшки. Поки Бідді накриє на стіл, я тебе чимсь пригощу. І вона відгорнула заяложені простирадла, під якими лежали останніх п’ять червонобоких яблук.

— А вам не страшно спати самій, бабусю?

— А кого я тут маю боятись? Раз до мене влізли злодії, та й у тих скоро зникло бажання сюди ходити. Якось вночі лізуть, а я й питаю: «Що тут забули?» — «Гроші давай», — відповідають вони. Бачиш, почули вони від когось, що я збула корову за двадцять п’ять доларів. «Заждіть, встану, допоможу вам, — сказала я, — бо відколи зібрала яблука, то не бачила жодного цента». «Дай нам двадцять п’ять доларів, а не даси — кінець тобі». — «Що ж, до смерті я вже давно готова, а з грошей не маю вам дати і двадцяти п’яти центів», — відповіла я. Тоді один злодій — коротун, а широченний, ледь у дверях поміщається, — питає: «Хіба ти не продала корову?» — «Он стоїть у хліві, — відповіла я. — Тільки не перелякай диви, бо пропаде молоко — що мені з нею робити тоді?». І тут вони нарешті допетрали, що пошилися в дурні, аж розреготались. А той коротун сказав: «Що ж, стара, живи, тільки про нас нічичирк». Другий злодій похмуро мовчав. «Німа, як риба, — заприсягнулась я, — друзі навіки». Вони в двері, а я їм гукаю: «Заждіть! Хіба можна, щоб друзі пішли від мене й не попоїли? Одверніться, я накину спідницю». Встала, одяглася й кажу: «Дам вам скуштувати найкращий бальзам для легенів». Коротун так закашлявся, наче в нього коклюш. А другий знущався з нього. Я помітила, що той шульга або ж прикидається, та до пляшки він потягнувся правою рукою, і на ній виявилось тільки три пальці. В обох були величезні, чорні й страшні бороди, — я ці бороди скрізь упізнаю! Голова низенького була обмотана якоюсь ганчіркою. Він сказав, що в нього болять зуби. Та хіба зуби болять під чуприною? Коли вони зібралися йти, низенький поклав мені в руку долар і сказав: «Це все, що маємо». — «Спасибі, люди добрі, — відповіла я. — Це перші гроші, які я бачу, відколи зібрала яблука. Коли вам щось потрібно буде, не забувайте про мене».

— Бабусю, а якими фарбами користуються індіанці? — запитав Ян, повертаючись до найцікавішої для нього теми.

— Вони йдуть до крамниці й купують їх у пакетиках, як і ми.

— А раніше з