Читати книгу - "Маленькі дикуни"

яких лісових рослин вони добували фарби? Чим вони фарбували в жовте голки дикобраза? Я говорю про ті часи, коли ще не було магазинних фарб.

— Є одна жовта квіточка, що росте в полі й попід парканами — золотий дощик. Індіанці виварюють цю квіточку, а потім кладуть в окріп голки дикобраза. Поглянь, ось шерсть, пофарбована таким способом.

— А червоний? — запитав Ян, ледь встигаючи записувати.

— Червоний в них був поганенький. Його вони добували з ягідного соку. Та якось мені довелось бачити, як стара скво виварювала голки дикобраза спочатку в жовтій, а потім у червоній фарбі й утворився вельми приємний колір.

— Бабусю, які ягоди дають кращий червоний колір?

— Найкращими вважаються «ягоди скво».

— Які вони?

— Ходімо, покажу тобі листочки, — вони вийшли з хати, та скільки не шукали, не знайшли потрібного. — Ще дуже рано, — сказала бабуся. — Зате в серпні цих ягід не вибереш. Лаконос іще не зацвів. На ньому ростуть темно-червоні, аж наче чорні ягоди.

— А з чого роблять блакитну фарбу?

— В індіанців я такої не стрічала. Блакитної фарби я сама ніколи не бачила і не робила. Можна настояти пагони бузини, але такого кольору не буде, — і вона показала на стрічку в косах Бідді. — В коричневе фарбує кора волоського горіха, в чорне — кора білого дуба. Можна одержати майже блакитний колір, якщо вмочати в дві фарби: в жовту, а потім у чорну. В чорне фарбує також кора американської горішини, гікорі; в оранжеве — спідні шари березової кори; у жовте — коріння розквітлого ясеня; в ясно-червоне — корінці дерену. Але в лісі немає справжньої блакитної фарби. Синю фарбу дає індиго, але вона такою не буде (стара показала на яскравий кобальт). Та раз природа такого кольору не дала, то нічого нам його вигадувати…

XII. Обід у знахарки

Бідді тим часом накривала на стіл, гупаючи по дерев’яній підлозі босими п’ятами.

— А де ваша скатерка, бабуню?

— Ви тільки гляньте на неї! Яка скатерка, онучко? Та в нас її зроду не було. Добре, коли на стіл є що поставити, а їй, бач, скатерті подавай! — відповіла бабуся.

— Тобі чаю чи кави, Яне? — запитала Бідді.

— Чаю, — стиха промовив Ян.

— Як добре, що ти вибрав чай, — сплеснула в долоні бабуся, — бо в нас кавою не пахло від Різдва, а трави для чаю я збираю в лісі. Хоча стривай, для тебе в мене є дещо й таке, чого не знайдеш у лісі, — стара пошкутильгала до полиці. Звідти вона зняла пошарпану коробку від сигар і серед сірників, тютюну, пір’я, цвяшків, шпильок та голок з нитками, здобрених позаторішнім пилом, віддерла шість грудочок сірого од пилу цукру.

— Ось, я притримувала його для якогось гарного гостя. Пий на здоров’ячко! — і вона кинула три грудочки Яну в чай. — Решту залишимо на другу кружку. Хочеш вершків?

Вона присунула до Яна замусолену чашку для гоління, наповнену чудовими вершками.

— Бідді, дай Яну хліба! — Бідді розрізала буханець і поклала кілька скибочок на тарілку Яна.

— Здається, масло трохи згіркло, — заявила господиня, помітивши, що Ян його не бере.

— Почекай! — вона знову потупцяла до полиці і зняла скляного слоїка з пощербленими краями та погнутою бляшаною покришкою. В банці, очевидно, було варення. Стара підняла покришку й вигукнула:

— Ой, лишенько! — вона виловила пальцями дохлу мишу й викинула її за двері, спокійнісінько додавши: — А я ламала голову: де це поділася клята миша? Вже тижнів зо два її не бачила, і вирішила, що її з’їв Том. Нагрішила на бідну тварину.

— Тепер їж, Янику, доїдай усе на здоров’ячко. У мене ще є багато варення, — сказала бабуся, хоч цілком ясно було, що вона поставила на стіл усі свої припаси.

Бідолашний Ян розгубився. Він розумів, що добра бабуся в пориві гостинності віддавала йому свою тижневу пайку, але він також відчував, що може образити бабусю, коли відмовиться від її частування.

З поданого на стіл, їстівним виявився тільки хліб, і Ян наліг на нього. Хлопчик відкусив трохи, але хліб виявився також непридатним до вживання.

— А скуштуй-но ще цього, — припрошувала бабуся і наклала чудової вареної картоплі. Та, на превеликий жаль, Ян бачив, як стара несла цю картоплю в пелені заяложеного фартуха, і йому навіть дивитись не хотілось на свою тарілку.

Ян нічого не їв, і це дуже засмучувало гостинну хазяйку.

— Може, з’їси яєчко? — запропонувала Бідді.

— О, залюбки — вигукнув Ян, щиро зрадівши нагоді щось свіже кинути до рота.

Бідді повернулася з трьома яйцями.

— Варене чи смажене?

— Варене, — відказав Ян, розсудивши, що так буде надійніше.

Бідді очима пошукала якоїсь посудини.

— А ось кипить, — показала бабуся на величезний казан, у якому виварювалась купа брудної білизни. Бідді опустила туди яйця.

Ян тремтів у душі, щоб вони не полущились. Два яйця дали тріщини й вилились, але він взяв собі третє — ось і все, що він скуштував.

Ян зібрав свої рослини з ярликами і, попрощавшись, пішов додому.

— До побачення, любий! Приходь іще, та принось рослинки — розповім про кожну з них! — гукнула навздогін бабуся.

Ян повернувся до Рафтенів. На столі для нього дбайливо залишили обід.

— Сідай поїж, — ласкаво припросила місіс Рафтен з материнською турботою. — Я підсмажу тобі м’яса. За п’ять хвилин