Читати книгу - "Діти морських туманів"

— Це вже точно! Досить поглянути, в яку глушину занесла нас доля.

— А хто в цьому винен? — швидко й роздратовано відповів Давід. — Ми ж могли вибрати Сент-Омер. Але ти хотіла…

— Хотіла!.. Хіба ти забув, за яких обставин ми покинули попереднє місце? Зрештою, Давіде…

Вона урвала фразу, не договоривши, насилу стримуючись, щоб не вибухнути ще дужче.

Невже це Крістіна, лагідна й урівноважена вчителька нашого підготовчого класу? І Давід враз зробився мертвотно блідий, неначе йому дали ляпаса… Нема ще й п'яти хвилин, відколи ми переступили поріг цього дому, як тут уже гримить гроза. Мабуть, це тому, що атмосфера в ньому була вже наелектризована й до того. І раптом я подумала, що це перша «сімейна сцена», яку я спостерігаю зблизька. Боже! Як же це сумно! Я кинула розпачливий погляд на Яна, та він, здається, цього не помітив. Обличчя у нього було замкнуте, наче він забарикадував свою душу проти цього подуву люті, що шаленів у кімнаті. Але не для того, щоб стати в позу стороннього глядача! Я почувала, що він насторожі, уважно прислухається до всього і шукає якогось слова, жесту, котрі могли б непомітно відновити спокій і мир у домі.

Нараз я побачила Яна між Крістіною і її чоловіком, які й досі гнівно дивилися одне на одного. Він якось зігнувся мало не вдвоє, нахилився над Марінеттою й майже пошепки спитав її:

— Скажи, а ти вже бачила білих мишок?

— Ні,— так само тихо відповіла дівчинка, зводячи на нього все ще налякані очі.

— Ну, добре, я тобі зараз покажу одненьку. Є в тебе носовичок? Сподіваюсь, він білий, чистенький?

— Це в татка є білий.

— Тоді піди й попроси у татка!

Якусь мить Давід ніяк не реагував на цю розмову. Потім зрушив з місця, вийшов, одразу, ж вернувся і подав Янові велику білу носову хустину. І от уже за два прийоми, трьома рухами, Ян склав її й перетворив на білу мишку з двома загостреними вушками, і мишка та стрибнула йому на руку, потім, коли Марінетта хотіла її схопити, втекла, заховалась у рукаві Янової куртки і зовсім зникла.

Мала дзвінко розсміялася.

А Ян уже споруджував їй хатинку у великій порожній коробці з-під борошна, яка стояла на буфеті. Він прорізав ножем віконця, майстерно зробив димар. Дівчинка дивилася на нього, мов заворожена.

— Це в нас буде хатинка для мишки, — сказала вона. — Я дам їй трошки тертого сиру. Мишки люблять тертий сир. А ти любиш сир, скажи?

— Дуже, — запевнив її Ян.

Він саме вийняв свою чотириколірну кулькову ручку й малював трояндовий кущ, що вився по дверях хатинки.

— Добре. Тоді я покажу тобі ведмедика й козеня. Дівчинка побігла до своєї кімнати. Батько, а особливо мати, не спускали з неї очей.

— Давно бачила її такою веселою, — прошепотіла Крістіна.

Ян усе ще малював щось на коробці з-під борошна.

— Просто їй бракує сонця, — стиха мовив він, ніби сам до себе. — А без сонця…

Нараз він наче прокинувся, відірвавсь од свого малюнка, глянув на Крістіну, Давіда, усміхнувся їм щирою, дуже доброю усмішкою і сказав:

— Вона просто чарівна, ваша маленька донечка… Крістіно.

На якусь мить він завагався: це ж тільки вдруге він бачив молоду жінку, а вже звертався до неї подружньому на ім'я. Звичайно, він хотів підкреслити цим, що швидко освоївся тут, у цій оселі,— і не як випадковий перехожий, що ненароком забрів сюди, а як друг, на якого можна покластися в усьому.

А я почувала себе щасливою, бо мала ще одну нагоду замилуватися Яном: я відкрила в ньому незнану мені досі чудову рису. Справді, як легко й швидко зумів він увійти в світ малої дитини і з допомогою «білої мишки» приручити серце маленької дикунки…

— А знаєте, — сказав Давід, — давайте повечеряємо разом. Крістіно, що ти можеш нам запропонувати?

Молода жінка підвелася. Я помітила, який у неї стомлений вигляд. Обличчя змарніло, синці під очима збільшилися. їй лишалося якихось два місяці до пологів. Ось вона переставила кілька пляшок у буфеті і обернула до чоловіка все ще трохи збуджене й схвильоване обличчя.

— Давіде, прошу пробачення… Але в нас зосталося тільки трошки аперитиву і…

— Я ж тобі сто разів казав, що треба завжди мати в запасі кілька пляшок! Але ти, як видно, не вмієш передбачати наперед, і…

— Та ну, — втрутився Ян, — яке це має значення! Ми ж зайшли просто так, мимохідь.

— Проте ви не підете звідси без частування! — тоном, що не визнає заперечень, відказав Давід.

Крістіна тим часом вже натягала на себе плащ.

— Я зараз збігаю до Бейнгема в буфет. Це всього дві хвилини звідси…

Я встала, щоб спинити її, та вона вже грюкнула дверима, і я не наважилася піти за нею, щоб зовсім не розсердити Давіда. До того ж я догадувалася, що їй треба трохи провітритися, а може, навіть і виплакатися на самоті.

Повернулася Марінетта з двома своїми плюшевими дружками, і Ян одразу ж почав її розважати, наслідуючи голос черевомовця, ніби це говорить ведмедик. Але я відчувала, що всередині в нього все кипить, — це видно було по його обличчю і з того, як нервово тарабанив він пальцями по столу.

— Дай нам спокій, Марінетто, — раптом буркнув Давід. — Іди вже до себе, в дитячу кімнату.

Дівчинка звела засмучені очі на Яна, кинула сердитий погляд на батька і знехотя ковзнула з колін хлопця. Потім, узявши в одну руку ведмедика, а в другу — козу, поволі зашкутильгала до своєї кімнати.

— Знаєш, Нунур, — стиха мовила вона до ведмедика, — якби в мене була маленька сестричка, то я б ні за що не посилала її в дитячу кімнату…

Це було так зворушливо — бачити, як