Читати книгу - "Горохове чудо"

хоробрий гусар мчав просто на Морозенка. Якщо не проткне наскрізь, то скине з коня. Смерть під кінськими копитами ще ганебніша. Полковник теж мчав на гусара. Піка викинулася наперед, але Морозенко звернув свого коня, махнув шаблею, відтяв гусарові руку, і його піка стала сторчака з землю.

Потекла перша кров.

Морозенко з’являвся там, де найтісніше. Він єдиним поглядом визначав хід битви, начеб тримав у своїх руках не зброю, а терези долі. Обличчя палає пристрастю відваги і перемоги. Молодий, чорновусий — він прекрасний. Його шабля зблискує, як сонце, і сонце зблискує, як шабля.

Заляскали самопали і гаківниці. Татарські стріли пересилювали тьохкання багатьох куль.

Козацтво напирало.

Морозенко не знав пощади. Він вривався у десятьох. Рука німіє. Шаблюка здіймається і рубає до сідла наліво, шаблюка злітає і рубає до сідла направо. Очі налились кров’ю — він жахливий. Він нещадний.

Легка панська кіннота не витримала. В діло вступила драгунія. Запанцеровані воїни спішувалися, наганяючи страх і відчай. Татари не гнулися. Піша-пішаниця — козацька сірома, підібравши у вбитих списи і шаблі, шукала способу, щоб проткнути ворожим коням черева, звалити рейтарів на землю й дати їм останньої хльори.

Ревнули гармати. Дико, скажено заіржали коні. Битва застогнала.

І тоді, у вирішальний час, полковий писар, осадивши коня, хапнув Морозенка за руку: ядро поцілило в ханський намет. Хан живий, але татарва відступає.

Полковник підвівсь на стременах — на узвишші від ханського намету не було й сліду. Ліве крило оголилося. Королівське військо хлинуло туди, щоб тиснути козаків у болота, до річки. Садять і садять гармати.

Чорним гнівом зайнялось Морозенкове обличчя, і страшні стали його чорні очі: зрада — це поразка. Він відчув її. В грудях похололо. І він заскреготав з люті зубами, наказуючи, вивергаючи слово за словом:

— Вивезти, врятувати гармати!..

Примчав осавул. Його черконуло, зачепило шаблею по правій вилиці. Обличчя кривавилось, кров скапувала з вуса. Він казав:

— Як ти вивезеш? Як ти їх врятуєш? Наше праве крило подалось. Нас загнано в пастку. В болотах нам усім жаба дасть цицьки.

Полковник зняв шаблю, блиснувши нею над головою осавула:

— Мостіть болота возами, кожухами, трупами… На руках, а винесіть гармати! Винесемо, врятуємо — гармати ще прогримлять нашу перемогу над панством, а не винесемо, не врятуємо — самі себе загубимо і нашу справу!

Осавул не злякався погрозливої шаблі. Покусуючи кривавий кінчик свого вуса, прохрипів.

— Винесемо… Врятуємо… — і помчав.

— Ми не здамося, аж ви не переправитесь! — крикнув Морозенко, женучи, пускаючи свого коня в гущу, в самісінький тлум, де бряжчали шаблі й хряскали кості.

Писар не відставав від нього. До його сідла спереду і ззаду були прив’язані два барила, і він весь час запитував:

— Полковий скарб… Що робити із скарбом?

Полковник начеб цього не чув. Врубавшись у ворожу лаву, валив ворогів, і вони падали, як дерево. Повертаючи голову через плече, зрідка кидав:

— Гармати переправляють?

Писар відповів: так, і казав, що козацтво в лещатах.

Морозенко сам це добре знав: відчував на своїй шкурі, як лещата стискаються й стискаються. Він вже не гнав уперед, заохочуючи за собою дужих і сміливих. Він відбивався. Його кінь відступав, важко осідаючи на круп.

«Де мати? Що з нею?..» — майнуло йому. Тинькнула, пролетіла перед очима куля, обірвавши цю думку.

А Морозиха з сліпцем-кобзарем, з обозниками гатили мочарі й твані. Вила королівська артилерія, а вони чавкали в болоті. Гармаші тягли гармати, вимощуючи собі шлях возами, гарбами, січеною лозою, кожухами. Падав кінь і ставав помостом. Падав козак і ставав помостом. Вони тягли гармати по кінських і людських трупах — на той бік річки, на сухий берег. Гнізна зачервонилася…

Під копитами полковницького коня зачавкало болото. Морозенко оглянувся: лещата стиснулися — його полк танув як свічка. Ще залишалося кілька сотень, може, три, а може, й менше, та й ті загнані в трясовину, але він збагнув: регіментова артилерія врятована. Треба битися, треба стримати наступ, щоб хлопці-гармаші відійшли далі, далі. І, піднявши шаблю, крикнув:

— Козак живий не здається!

На нього гнав рейтар — очі хижо блищали з-під налобника. Він відвів назад свою руку, щоб із силою вдарити Морозенка шаблею, але полковника захистив сивоусий козак, вирісши перед ним на своєму коні.

— В битві старий молодиться! — гукнув він і впав, зарубаний.

Чвиркнуло болото — рейтар зупинився. Зупинялася також і драгунія, боячись, що трясовище не здужає витримати її важких обладунків. У ту ж мить залишки полку ступили на шлях, вимощений гармашами й обозниками. Коні по коліна грузли в тванюці.

— Шляхетне панство! Потопимо всіх лайдаків у багні! — це подав клич Ярема Вишневецький.

Рейтари, проте, не зрушили з місця, але легкі кіннотники й навіть піші шляхтичі, відчуваючи блиск перемоги, кинулися, як відчайдушні здобичники.

Козаки накладали головами. Їхні трупи і трупи їхніх коней встеляли й до них встелену тілом гатку.

Вже їх було сотня. До річки пробилося ще менше. Кінь Морозенка витримав: не спіткнувся, не застряг у багні — переплив річку і виніс полковника на той берег. Добувся на сухе писар. Переправлялися ще.

Морозенко пильно зорив на схід: «Де ж гармати?» — вдалині, на обрії тільки хмарка куряви. Тоді він обернувся, глянув на гатку, яка страшно ворушилася, якою гнала шляхта, і буркнув:

— Добре, їй-богу, добре…

Писар його квапив утікати: ще можна втекти!

Морозенко кинув:

— Куди! — зіскочив з коня і нагнав його, але кінь не вступився.

Лави ворожого війська зупинилися півколом за річкою. Загони