Читати книгу - "Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596"

назвою «Повість Наливайкова». Допит був зосереджений довкола особи Костянтина Острозького. Наливайко визнав, що мав контакти з князем і що вони товаришували. Однак нічого особливого він не розповів. Адже не було нічого дивного в тому, що колишній військовий слуга і його пан прихильно ставились один до одного. Тому Наливайкові свідчення не дали достатніх підстав для шантажу Острозького.

У середовищі магнатів таємно розповсюджували якийсь документ під назвою «Сповідь Наливайка». Можливо, це був розширений варіант протоколу допиту, а може, дійсно сповідь козацького ватажка. Криштоф Радзивілл писав, що після прочитання сповіді відразу її спалив. Очевидно, вона містила якусь небезпечну чи неприємну для магната інформацію. Однак яку саме – ця таємниця й досі не розкрита.

Останнім днем життя Семерія Наливайка стало 11 квітня 1597 року. На майдані перед очима натовпу його стратили – відрубали голову й четвертували. Йоахим Бєльський писав, що частини Наливайкового тіла розвішали по Варшаві на пострах ворогам короля. Однак значно пізніше, у 1640-х роках, французький дипломат повідомляв із Варшави, що на околиці міста є каплиця, у якій поховано відомого козацького ватажка Наливайка. Тому, можливо, страхітлива інформація хроніста не цілком відповідає дійсності. Очевидно також, що за кілька днів після страти влада дозволила поховати Наливайка як належить.

Життя козацького ватажка скінчилося трагічно, але вже невдовзі після його загибелі відбулася метаморфоза: його коротка, але бурхлива діяльність і смерть стали легендою, що почала існувати самостійно й надовго пережила свого творця. При цьому образ Наливайка зазнавав змін – від бунтівника проти влади до борця за православну віру, а потім піднявся до символу боротьби за свободу народу. Ґрунтом для появи легенди стали видатні особисті якості Наливайка та яскраві події, які відбулися за його участю. Важливо також те, що його діяльність припала на зламний етап у стосунках українців і поляків у спільній Речі Посполитій.

Козацькі війни 1591–1596 років стали своєрідним рубіконом у відносинах козацтва та влади. Це усвідомлювали сучасники, така думка усталилася в літописах та літературі. Так, на сеймі 1616 року шляхта з жалем згадувала, що раніше козаки слухали панів і старост, а потім, за Косинського і Наливайка, «рушили не тільки на видатні фамілії, але й на всю Річ Посполиту». Перемогу над козаками у 1596 році називали серед найбільших заслуг, які мали за життя гетьман Станіслав Жолкевський і король Сигізмунд III. У 1626 році, ушановуючи старого короля, котрий правив уже майже сорок років, маршалок сейму Якуб Собеський згадав про Наливайка, якого привезли до Варшави прикутим до гармати. Політична еліта Польщі довго не забувала про козацького ватажка та принагідно часто згадувала про нього. Для політиків він був символом усіх небезпек, яких можна було очікувати від українського козацтва. Протягом наступних п'ятидесяти років, аж до Хмельниччини, сучасники постійно згадували Косинського та Наливайка й тоді, коли йшлося про релігійні відносини. Православних, які захищали свою церкву від унії, називали Наливайками, а православну конфесію – «наливайковою вірою» чи «наливайковою сектою». Цікаво, що слово «Наливайко» як синонім православних почали вживати уніати для того, аби скомпрометувати останніх. Православні ж відхрещувалися від цієї назви. Однак згодом сталися зміни. Православні стали згадувати Наливайка з гордістю, щоб довести, що козацтво захищало їх від самих початків церковної унії. Цікаво також, що в церковних справах прізвище Наливайко набрало символічного значення не так завдяки Семерію, як його братові, священикові Дем'яну. Спочатку, як сповідник Костянтина Острозького, він протистояв унії разом із князем, після смерті якого перебрався до Вільна, де вів запеклу боротьбу проти уніатів. Тому його прихильників назвали наливайковою сектою. Однак сучасники швидко забули другого брата, а пам'ятали лише Семерія. Міфотворчість перетворила козацького ватажка на захисника православної церкви й мученика за віру. Уже київський літопис першої чверті XVII ст. називає Наливайка славним козаком і лицарем. Цей образ перейшов у козацькі літописи й дожив до XIX століття.

Мученицька смерть Наливайка теж перетворилась на поетичну, хоч і моторошну, легенду. Нібито його стратили особливо жахливо – посадили в мідного бика, якого розпекли на вогні. За другою версією, Наливайка посадили на розпечену залізну кобилу, а за третьою – надягнули на голову таку ж розпечену залізну корону. Походження цих легенд досліджував Іван Франко. Він довів, що їх корені слід шукати в одному з давньогрецьких міфів, де саме так карали претендентів на державну владу. Тому цю легенду могли вигадати лише «книжники» – освічені люди того часу, які знали давньогрецьку літературу. Можна припустити, що це були церковники, неважливо, католики, уніати чи православні.

Ім'я Наливайка відбилося в назві одного з районів давньої Варшави, де його стратили, – Налєвки. Якщо в столиці чужої й ворожої козацтву країни жила пам'ять про Наливайка, то що вже казати про Україну?! І за двісті років по його смерті в різних місцевостях згадували Наливайкові шлях, яр і колодязь. Із цього можна зробити висновок, що Наливайко був одним із найулюбленіших історичних героїв козацтва до початку війни Богдана Хмельницького.

Поразка Наливайкового повстання й згортання великого козацького руху, який дістав назву козацьких війн кінця XVI ст., не означали занепаду козацтва. Усе сталося навпаки. Протягом 1591–1596 років Придніпров'я та Східне Поділля, а також інші регіони були в руках козаків. Там не діяла місцева влада, а було лише місцеве самоуправління, або влада козацтва. Такі обставини сприяли швидкому покозаченню місцевого населення, тим паче, що ці регіони завжди були тісно пов'язані з козаками. Саме звідси походила більшість запорожців і учасників козацьких походів ще з часів виникнення козацтва. Саме тут проживали представники тих суспільних груп, які стали основою козацького прошарку. Це були насамперед дрібні бояри, які з литовських часів відбували військову службу на степовому прикордонні. Іншими словами, дрібне лицарство, котре мало на меті охорону кордону й українських замків. Литовська влада визнавала їхні лицарські права і надавала за службу певні суспільні привілеї.

Після 1569 року нова – польська – влада не визнала їхніх станових прав і не визнала їх частиною привілейованого шляхетського прошарку. У кращому разі, частина з них перетворилася на дрібних шляхтичів, реальні права яких у Польщі були дуже обмеженими. Вони легко ставали жертвою магнатів, як українських, так і польських, особливо в питаннях власності на землю. Колишні бояри опинились під реальною загрозою втрати прав земельної власності й навіть особистих прав. Зрозуміло, це зумовило різні форми протесту, основною з яких стало покозачення колишнього боярства.