Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

— пролунав раптом гортанний клич і заполонив

степову тишу над брязкотом зброї, тупотом й іржанням коней, серед спеки і

стовпів пилюки, яку збивали копита.

— Ай-яаа-аах!

Вершник мчав збоку просто на них, не тримаючи поводів, і лише озирнувся

один із емірських воїнів на крик і одразу ж упав, поцілений стрілою в горло, в

наступну мить ще один, що саме намірився дістати Данила виставленим уперед

списом, на повному скаку злетів з коня.

І вже двоє з напасників повернули від Данила і кинулись на конях до

підіспілої до Данила допомоги, витягаючи луки зі стрілами, але іще один впав, доки інший витягнув лука і випускав стрілу, від якої новоприбулий ковзнув з

крупа коня, ніби трафлений, а в наступну мить був уже поряд і всадив лучникові в

груди кинджал, кинувши його з відстані кількох кроків.

Хвиля тепла і радості, могутнє піднесення пойняло Данила, сила його немов

ураз збільшилась удвоє, він раптом відчув, що все, вони знову виграли, вже

перемога за ними, бо це ж Айдар, це юний кипчак. Де він тут узявся, як це могло

бути? Гадка не спливала, блискавки думок лишались на потім, а зараз — вперед, так його, отак і ще отак!

Ще один стражник повалився з коня, зарубаний Даниловою шаблею, і троє, що лишилися, ледве кілька хвилин ще змагалися з Данилом та Айдаром, а тоді

кинулися навтьоки.

Айдар з Данилом за ними, тепер уперше за весь час вони наздоганяли ворогів, а

ті тікали, і радість нової перемоги п'янила обох, аж тут, вигнувшись на скаку, один із стражників з півоберту вистрелив з лука, і кінь під Айдаром раптом

спіткнувся, повалився на землю, а хлопець полетів сторч головою через шию

коня. .

Данило озирнувся, щоб переконатися, що нічого найгіршого з Лйдаром

не сталося, а той вже підводився і гукав:

— Наздоганяй їх! Наздоганяй, не зупиняйся!

Данило гнав коня далі за тими, що тікали, тоді як Айдар вже витягав

лука і, стоячи, прицілювався.

Айдарова стріла, бо стріляв хлопець вже здалеку, потрапила, ослабівши

в польоті, тільки у круп коня останнього втікача, його кінь спіткнувся, став

відставати, і незабаром цей воїн прийняв бій і теж повалився, зарубаний, з

коня, аж тут щось ударило Данилові в груди, і морок заслав йому очі: темінь, ніч, провалля, все щезло.

Він отямився від прохолоди і приємності, що мішалась з відчуттям болю

в грудях з правого боку. Коли розплющив очі, то побачив, що лежить, перев'язаний, головою на колінах у Айдара, який обкладав йому голову

мокрою шматиною і раз у раз поливав її водою з хурджина, плечима своїми

творячи затінок для Данилової голови.

— Не вмієш ти з лука стріляти! — сказав Айдар. — Теж мені воїн. Так

би вони не втекли, жоден би не втік! А так...

— Що сталося? — спитав Данило, чуючи велику слабкість у тілі. —

Розкажи, що сталося?

— Нічого особливого. Вцілили тебе стрілою, ось і все. Двоє утекли, але

найгірше, що й коней вцілілих вони за собою відкликали. Це ж були їхні

коні, ось і послухали тих, хто кликав. За ними й побігли. А в нас лишився

один кінь, отой, на якому був ти. Що я міг пішаком зробити? А вцілив тебе

той, що був поранений, ось там лежить, бородатий. Я його докінчив майже

тієї ж миті, коли він випустив у тебе стрілу, але вже було пізно... Добре, що

він хоч стріляти не вмів як слід, а то кінець би тобі. Навколо ти вже не

дивився і про щита забув, ну, зрозуміло, одне слово...

— Ти диви, він ще й бурчить! Вони ж утекли, а ми виграли, ми — живі і в

безпеці. Навряд чи вони приведуть сюди підмогу. Задалеко-таки вертатись у

Ташкент і знову сюди. Думаю, з ними вже все.

— З нами теж могло бути все, ну, а з тобою то вже майже було. Добре, що я згадав про кремінь та кресало, які лишились у мене, а що тобі дорога

дальша, ніж моя, то вирішив повернутись і тебе наздогнати...

— То ти заради цього вернувся? Власне, я й не спитав тебе... І не

подякував! Ти знову врятував мені життя...

— Що мені з твоїх дяк! Вернувся, бо... бо відчув, що краще б тебе трохи

все ж відпровадити з цих країв. Я тут свій, а ти? Ти міг би натрапити й на

наших кочовиків та й мало на кого ще. По-дурному було б, якби тебе

здолали мої одноплемінці. Я подумав про це і вирішив, що краще наздожену

тебе... А тепер, бачиш, я був правий — краще б одразу їхати до наших. Бо як

тепер не крути, а вже поїдеш зі мною, нікуди не дінешся.

— Ти молодець, Айдаре, ти козак справжній, ти...

— Ти теж нічого! Нівроку, тут справлявся із усіма, так що не треба! Та й

ти мене з-під кота того витягнув. Отже, досить тих дякувань, так, мабуть, просто треба...

— Може, й так. Просто так треба, — тихо сказав Данило. І йому стало

водночас сумно і приємно.

«Химерне життя, — думав він. — Хто б міг сказати, коли кинули цього

хлопчака до мене в яму, що отак все обернеться, хто б міг уявити собі, що