Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

Вона відклала шитво, вибігла на подвір'я, відв'язала Люкса і, притримуючи його за повідок, рушила слідом.

Хлопці йшли по стежці, обсадженій високими соняшниками, і про щось розмовляли. Вони вийшли на берег і повернули до кручі, схованої за густими верболозами. Перед кручею пролягла простора галявина. На ній Юрко побачив приземкуватого Сергія Булаха, рудого, як жар, Йосипа Шаповала, а з-за їх спин виглядав Петро Солодовник і мстиво посміхався. Мовляв, впіймався, довірливий дурню, тепер уже звідси не випорснеш.

Сергій Булах та Йосип Шаповал, з кам'яними непроникними обличчями, поволі наближалися до Юрка, замикали коло. Юрко стривожено озирнувся. Шлях до відступу заступав Шумейко. Він тримав невеликий, замашний металевий прут, який невідомо звідки опинився в його правій руці. Шумейко розставив ноги, махнув прутом, мовив загрозливо:

— Наша підпільна організація «Патріот Батьківщини» засудила тебе, карателя і фашистського холуя, до страти. Зараз ми виконаємо цей справедливий вирок. Загорнемо твій труп у рядно, прив'яжемо до ніг гирю — і пустимо на дно Прип'яті.

Петро Солодовник витрусив з мішка двопудову гирю і шматок міцної конопляної вірьовки. Сергій Булах кинувся на Юрка, хотів ударом кулака збити з ніг, але той вивернувся, блискавичним прийомом звалив нападника на землю і наніс сильний удар Шаповалу, від якого той ледве втримався на ногах, важко дихав і безтямно поводив посоловілими очима. Тепер на Юрка накинувся Шумейко. Він замахнувся сталевим прутом, і Юрко ледве ухилився від страшного удару. Шумейко готувався нанести ще один удар. Юрко не став його чекати і кинувся бігти до Прип'яті, щоб пірнути й затаїтися десь під берегом. Але Солодовник кинувся йому навперейми, упав під ноги, звалив Юрка на землю, підхопився і, як той шуліка, накинувся на свого ворога. Солодовник притис Юрка до землі коліньми і почав душити. Він гукнув Шумейку:

— Давай гирю! Приголомш його шворнем!

І в цю мить неподалік пролунав відчайдушний вигук Лесі:

— Люкс, фас!

Вівчарка з розгону налетіла на Шумейка, повисла в нього на грудях, звалила на землю, прокусила руку, в якій той тримав металевий шворень. Люкс залишив Шумейка, скочив на спину Солодовника, відірвав його від Юрка, загрозливо клацнув зубами біля самої горлянки і тут же збив з ніг Шаповала, який ніяк ще не міг отямитися після Юркового удару і не брав ніякої участі в подальшій сутичці.

Люкс метався від одного поверженого нападника до іншого, клацав зубами, загрозливо гарчав.

Юрко поволі підвівся з землі, важко дихаючи, схопив Люкса за ошийник, наказав:

— Перестань, Люкс, назад!

Коли пес трохи вгамувався, Юрко, тамуючи хвилювання та обурення, звернувся до нападників:

— Даремно ви мене хотіли втопити, хлопці, не вбивав я партизанів і не палив партизанське село Дібровне. Все це брехня! Ідіть додому і не робіть більше дурниць. Подумайте над тим, що я вам сказав. Аби я був продажною шкурою — то я вас зараз спровадив би в поліцію, а звідти вам одна дорога — в жандармерію. І нікому не розповідайте про цю бійку. Вам же буде краще…

Хлопці піднялися з землі і, похнюпивши голови, пішли берегом до Сорочиної левади.

— Навіщо ти їх відпустив? — стривожено запитала Леся. — Вони знову нападуть на тебе, підстрелять або втоплять, четверо на одного. І Петро… як же він посмів таке вчинити! А я думала…

— Що ти думала? — Юрко очікувально зиркнув на дівчину.

— Вважала його за чесного хлопця, навіть жаліла, ніби винуватою себе відчувала.

— Спасибі тобі, Лесю, — зворушено мовив Юрко, — якби не ти, лежав би я зараз на дні Прип'яті з гирею на шиї. І Люксу спасибі. Ніколи не думав, що вівчарка має таку страшну силу.

Юрко нагнувся, погладив Люкса, який лежав на траві, поклавши голову на витягнуті лапи, і відданими очима дивився на Лесю. Хлопець теж звів погляд на дівчину:

— Ти моїй матері нічого не розповідай, хай не переживає. У неї й так клопоту вистачає. — І далі поцікавився: — А як ти тут з Люксом опинилася? Хто тобі розповів про нападників?

— Ніхто мені нічого не розповідав, — схвильовано відповіла Леся, — коли ти говорив з Шумейком, я відчула в його словах щось недобре. Не сподобався він мені. Отож тільки ти з ним пішов, я за Люкса — і слідом за вами.

Юрко знову з вдячністю глянув на дівчину. Так хотілося підійти до Лесі, глянути в її блакитні очі. Не посмів, посоромився.

Але, мабуть, дівчина зрозуміла його думки, його стан, сама підійшла до Юрка, взяла за руку і тихо промовила:

— Ходім додому, Юрку!

Деякий час вони йшли берегом Прип'яті мовчки. Люкс біг попереду, сторожко приглядався до кущів верболозу, часом зупинявся, насторожував гострі вуха, ловив ледь чутні звуки. Пес оглядався на Юрка та Лесю, ніби хотів їм сказати: «Можете нікого не боятися, коли я з вами».

Нарешті мовчанку порушила Леся:

— Знаєш, що я надумала, Юрко. Давай завтра підемо та розпитаємо про Червону красуню. Мене дуже зацікавила доля цієї дівчини. — Леся несподівано зупинилася, поглянула Юркові у вічі:

— Вона якось навіть наснилася мені, і знаєш, що вона сказала? «Найбільший скарб в людині — вірність». Правда, дивний сон? Ти якось говорив, що у сільського вчителя є портрет Червоної красуні. Ходімо подивимося на нього.

Юрко одразу погодився.

— А чого ж, коли ти хочеш — сходимо. І вчителя мені треба провідати. Він колись же мого тата вчив.

Другого дня вранці, після сніданку, Юрко сказав матері:

— Хочу провідати Олександра Васильовича. І, може, щось про Червону красуню довідаюсь.

— Піди, — погодилася мати, — віднеси йому трохи солі. Галина Іванівна збиралася на роботу, почула розмову про Червону красуню, незадоволено зауважила:

— Нема тобі чого, хлопче, робити, так ти й займаєшся всілякими дурницями. Навіщо тобі Червона красуня? Краще привези діду Захарку дров. Зима не за горами, а в старого порожня повітка. І жито дідові треба змолотити.

— Привезу дідові дров, — пообіцяв Юрко. — Нам теж паливо