Читати книгу - "Буря на озері, Ростислав Феодосійович Самбук"

коли міліція почала потопельника шукати, тоді вони щось вивудили.

— Весло, — уточнив Малиновський.

— Так, — згодився Шугалій, — а напередодні, вісімнадцятого серпня, бачили когось на озері?

— Буря була. Хто піде?

— Я прошу вас пригадати, і це дуже важливо, вранці вісімнадцятого серпня, між п'ятою і шостою годинами, хтось проїжджав повз острів?

Володька задумався.

— Вранці вітер уже хвилю гнав, — почав пригадувати. — Ми збиралися спінінгувати, але яка ж риболовля в негоду? Почали юшку варити. Я рибу на березі чистив. Тоді й човен пройшов. До Вільхового, у той бік принаймні. Гойдало той човен, але йшов швидко.

— Скільки людей було в човні?

— По-моєму, двоє.

— Подумайте і пригадайте точно.

— Двоє.

— На якій відстані від острова пройшов човен?

— З Озерська до Вільхового йдуть по прямій. Близько кілометра від острова.

— Точно, — підтвердив Малиновський. Шугалій подивився на нього задумливо.

— От що, Богдане, — запропонував, — заводьте мотор і пройдіть повз острів на Вільхове. Так, ніби йдете з Озерська. А ми звідси подивимось.

— Сьогодні видно краще.

— Зробимо поправку на видимість.

Малиновський розвернув човен, дав повний хід, і він наче став дибки. Справді, Завгородній мав хорошого човна, та й мотор після ремонту працював безвідмовно. Олекса ще вчора передав ключ Малиновському. Натякав, що день у нього вільний — Ніна збиралася з батьками до когось на іменини, але Шугалій все ж ввічливо відмовив йому. Мовляв, хай краще допомагає тітці по господарству.

Човен став уже цяточкою на обрії — Малиновський гнав його тепер до Вільхового. Поступово човен збільшувався, і на чистому небі чітко вимальовувалися його обриси.

— Бачите, видно, що лише один чоловік! — Маковій прикрив очі долонею, уважно вглядався в далечінь.

— Точно, — згодився Шугалій, — тепер видно.

— Я навіть побачив тоді — в їхньому човні був велосипед.

— Ну?.. — не повірив Шугалій.

— Точно кажу: блищало щось на сонці. Придивився — на носі велосипед.

— Звичайно, блищатиме — багато нікельованих деталей.

— Я ще подумав, для чого велосипед везти через озеро?

— Всякі бувають забаганки в людей… Але ж як він міг блищати, коли була буря?

— Вітер гнав хвилю, але не дощило. Зранку було сонячно. І потім, до середини дня, поки не нагнало хмари. А дощ пішов уже ввечері, коли вітер ущух.

— У що були одягнуті люди в човні?

— Хіба можна роздивитися?

— На жаль, не можна, — зітхнув Шугалій. — Я думав, вони йшли ближче до острова.

— Приблизно на такій же відстані, як зараз Малиновський.

Шугалій подумав, що з човна теж не могли не помітити людей на березі. Отже, злочинець почекав, поки човен віддалиться від острова, і лише тоді вдарив Завгороднього. Кілометрів за два звідси — потім течією потопельника знесло південніше.

Але велосипед? Чому в човні був велосипед? Олекса Завгородній їздить на велосипеді, отже, велосипед Андрія Михайловича не зник.

— Того ранку більше не бачили човнів на озері? — запитав.

Маковій повагався трохи.

— Здається, був іще один. Але не можу твердити — цяточка якась, можливо, чайка. Та й відлучався я до намету.

— А куди та цяточка рухалась — до Озерська чи до Вільхового?

Володька подумав і знизав плечима.

— От чого не можу, того не можу…

— Спасибі, товаришу Маковій, ви дуже допомогли нам.

— Що бачив, те бачив…

Малиновський уже підрулював до берега, і на пісок накочувалися підняті човном хвилі. Шугалій пропустив Володьку, не замочивши ніг стрибнув на ніс, наказав лейтенантові:

— До Вільхового.

Не доїжджаючи до села, капітан звелів вимкнути мотор. Малиновський сів на весла, і вони довго нишпорили по прибережних очеретах — Шугалій сподівався знайти місце, де злочинець перевертав човна. Мусив робити це далі від людських очей, в очеретах, і не міг не витолочити їх. Однак пошуки так нічого й не дали, і опівдні капітан здався.

— Обідати, — наказав. — Здається, Богдане, ви говорили, що тут є чайна?

— Гірша за районну.

— Гуляшем нагодують?

— Яєчня завжди буде.

— Я згоден на яєчню, — облизнувся Володька. — І на шматок смаженої риби.

— Може, ще й сто грамів? — єхидно запитав Малиновський.

Маковій підозріло зиркнув на нього й не клюнув на гачок.

— Ні, — відмовився гордо, — ми з товаришем капітаном при виконанні службових обов'язків.

— Так я тобі й налив би… — кинув Малиновський.

Лейтенант даремно гудив сільську чайну. В ній знайшлися і риба, і шинка, і варені яйця, був навіть гарний борщ та відбивні із зеленим горошком — справжні відбивні, що займали мало не всю тарілку, і тому буфетниця накладала гарнір уже зверху, теж не шкодуючи ані горошку, ані смаженої картоплі.

Володька розчервонівся, але з'їв усе до кінця, до останньої горошини, і Шугалій, який ледь подужав половину сільської порції, пройнявся до нього ще більшою повагою: це ж треба — через живіт хребет промацується, а відбивної як не бувало!..

Пообідавши, Шугалій попросив Малиновського показати Кузеву хату. Стояла вона не на центральній вулиці, а в завулку, і навколо росли вишні.

Через дорогу — чепурний будиночок; уздовж жердяного тину суціль росли соняшники, довга рівна шеренга соняшників, що викинули жовті голови на вулицю й роздивлялися перехожих.

Шугалій витягнув червоного записника, погортав сторінки.

— Садиба Лопатинського? — запитав лейтенанта.

— Так.

— Зайдемо.

Лопатинського не було вдома, але старезна бабуся пояснила, що знайти його можна в колгоспних майстернях — вона вийшла до соняхів і показала навіть, як пройти до майстерні навпростець, городами: зовсім поруч видно почорнілий тесовий дах.

Маковій виявився людиною