Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

Через кілька днів з малою групою наших людей ми вибралися до Мюнхена. Поїздом ми поїхали до Куфштайна, а потім вночі пішки перейшли кордон між Австрією і Німеччиною "на зелено" — за кордоном всіли на поїзд і без пригод доїхали до Мюнхена. Мюнхен вже тоді робився центром української еміґрації, а центром нашого середовища була славна Фіріхшулє на Рамерсдорфі. Тут я стрінув багато людей з нашої групи, мойого кузена Влодка Дейчаківського, який пережив Авшвіц, багато товаришів зі студій. З Влодком я поїхав до його брата в Розенгайм, де ми зустрічали Новий, 1946 рік. Пробувши тих кілька незабутніх днів з рідними — на кілька днів прибула з Парижа моя сестра — мені треба було вертатися. Ми знов щасливо пройшли границю до Австрії, а потім я подався на Відень. Чим ближче під'їздив я до Відня, тим більше на голову приходили мені питання моєї родини: і чого ти пхаєш здорову голову під Євангеліє? Раз вдалося Тобі вирватися, то чого туди їхати? Але, виглядало, що їхати було треба і про небезпеки не думалось, хіба тоді, коли приходив контроль на кордоні і тоді відчувалося ту кризову ситуацію. Але Бог милував і проїхав без пригод. Опісля я ще два рази їздив з Відня до Мюнхена, заки остаточно десь в червні 1946 р. не виїхав на стало до Мюнхена.

* * *

При переїзді совєтсько-американської демаркаційної лінії поза тим, що кожна контроля була пов'язана з напруженням і страхом, ні разу не мав я жодних комплікацій. Зате перехід з Австрії до Німеччини, хоч не був пов'язаний з такою небезпекою і напруженням, був не без пригод, деякі прикрі, деякі комічні.

Другий раз я вертався з Мюнхена і ми переходили кордон з Романом Бігуном. Та в лісі ми попали на засідку американців і німецьких прикордонників. Нас оточили — тікати було неможливо. На місці нам зробили обшук. Я встиг витягнути з кишені доляри (це був дуже компромітуючий матеріял на той час) і запхав їх за штани під ремінь. По цім поверховім обшуці нас завели на поліційну станцію. По дорозі я почув, що мої доляри висунулися з-під ременя і поступово зсунулися в праву ногавицю. Я їх не згубив, бо мавш шкарпетки закочені поверх ногавиці. На станиці нам почали робити вже докладний обшук. Американець сказав скидати черевики — от буде халепа — подумав я, знайдуть доляри. На щастя він сказав Романові скинути правий, а мені лівий черевик. З полегшою і відвагою я скинув лівий черевик і шкарпетку і так доляри залишилися в правій ногавиці і нічого каригідного у нас не знайшли. Американці передали нас німцям, і ті ранком завезли нас до тюрми в Розенгаймі, де ми пробули тиждень. Побут в тюрмі був непоганий. Ми були тільки в двійку у досить чистій і вигідній камері. Ми вирішили відмовитись від зізнань перед німцями і жадали від них, щоб нас передали американцям. Німці натискали на нас, щоб ми склали зізнання і підписували протокол, але ми твердо відмовлялися. Ми мали зі собою деякі харчові засоби і цигарки. За малого хабаря один вартовий виніс і надав на пошту листа до наших людей на Фіріхшулє, щоб якось нас витягли з біди. І дійсно одного дня по нас приїхало американське авто — нас завезли до американської комендатури, там нас гарно прийняли і випустили. Це здається треба було завдячувати зв'язкам вже покійного Богдана Стрийського, які він мав з американським комендантом Розенгайму.

Друга пригода при переході кордону була трохи веселого характеру. Десь майже тиждень по виході з тюрми таки треба було вертатися до Відня і ми вибиралися більшою групою через той самий кордон. Найкритичнішим місцем в переході було перейти через ріку. Ми переходили через таму, верх якої був яких п'ять метрів широкий, треба було бути уважним, щоб з одної сторони не впасти з тами вниз, або, щоб з другої сторони не впасти в глибоку воду, яку стримувала тама. Ми переходили вночі, так що легко було зробити мильний крок. Ми скинули черевики і брели по воді на верху тами. Ґенко Гарабач боявся впасти вниз і забагато взяв на право і зачав ставити ногу поза таму в глибоку воду. Він захитався, але якось втримав рівновагу, але під час поруху випустив з рук черевики, які вода підхопила і вони пішли з тами вниз. За тою річкою ще треба було яких 7 кілометрів йти до Куфштайну. Доріжка через ліс була вистелена малими камінчиками з піском. По якому кілометрі Ґенкові ноги так розятрилися, що він ішов чимраз поволіше, як каліка. На дворі була провесна і декуди ще лежав сніг. Я запропонував і дав Ґенкові свої черевики, а сам ішов у шкарпетках. Шкіра на моїх ногах була більш відпорна, бо колись малим я бігав босим і грав босим у футбола. Зціпивши зуби, якось я подолав ту дорогу. Вийшла одна проблема, як без черевиків показатися на залізничній станції — це буде надто підозріло і напевно поліція на це зверне увагу. На щастя один з нашої групи знав нашого зв'язкового в таборі біженців у Куфштайні. Десь біля 5 год. над раном ми добилися до табору, розбудили того зв'язкового, "зареквірували" в нього якісь старі черевики і вже далі дісталися до Інсбруку без перешкод, а тоді я дальше подався до Відня.

У Відні ми мали неофіційну зв'язкову хату в о. Лонкевича, через яку перейшло двоє дівчат до Польщі на Закерзоння і щасливо звідти повернулися. Крім того я зорганізував "сліпий" зв'язковий пункт: три рази в означені дні тижня між 2.00 і 2.30 по пол. хтось з нас ішов на одну площу у Відні з визначеним знаком і кличкою. Якщо б до нас підійшла людина з відповідною кличкою, тоді ми мали нею заопікуватися і допомогти дістатись, куди їй було треба. Через кілька місяців, що ми піддержували цей зв'язковий пункт, ніхто на нього не показався. Можливо, ще й тому, що зв'язки до краю йшли іншими шляхами і пункт у Відні не був дуже потрібний, тому мені було дозволено опустити Відень на постійно і десь в половині 1946 року я останній раз проходив аґонію совєтської контролі на кордоні. Тоді вона видалась мені найбільш нервово напружуючою, бо відчувалося,