Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

що хоч так близько до свободи, а все таки можна попасти в червоні руки. Але пройшла вона щасливо і я остаточно вирвався з орбіти засягу совєтської влади.

По кількох днях в Інсбруку, де я мусів зліквідувати свої речі до мінімуму, який я міг перенести на плечах через "зелений кордон", я щасливо пройшов його і заїхав до Мюнхена на Фіріхшулє. Скоро мене поглинуло життя на Фіріхшулє. А там воно було дійсно бурхливе, різноманітне і цікаве. Та школа була на довгі роки осередком політичного, громадського, товариського, культурного, спортивного життя. її мешканці, здебільше студенти, колишні політв'язні, ексдивізійники і всі інші, яким треба було десь на початок знайти пристановище. Це був і "готель", де заночовували люди, що приїздили до Мюнхена у різних справах. Це був форум різних дискусій, тут відшукували себе приятелі і знайомі — тут пізнавалися молоді люди і не одна родина тут мала свій початок. Ця школа була дуже цікавим епізодом нашого еміґраційного життя і повинна знайти якогось автора, щоб відновив пам'ять про неї.

В противагу до Відня, де люди були українцями тільки, і то мусіли з тим скриватися, щоб не попасти "на родіну", тут всі явно і вільно організовувалися і вживали люксусу не тільки бути українцями, а то й бандерівцями, мельниківцями і іншими "івцями". Правда, ще проходили скринінґи, але народ вже навчився, як їх проходити, щоб стати визнаними біженцями. Більшість людей перебували в таборах, які очолювали таборові управи і їх треба було опановувати. Творилися студентські організації, за їх контролю зводилися бої як напр, за ЦЕСУС з великим чи мали "Е". Народ починав жити свобідним, демократичним життям. Наше середовище мало найбільші впливи, бо вийшло на еміґрацію з організаційною схемою і певною програмою, її підставою була визвольна боротьба на рідних землях, яку вела УПА під керівництвом Української Головної Визвольної Ради. Закордонне представництво УГВР мало за завдання мобілізувати українське громадянство для піддержки цієї боротьби, а на зовнішньому відтинку інформувати західній світ про розмір і цілі цієї боротьби і знаходити для неї співчуття, як теж моральну і всяку іншу можливу допомогу.

Для цього треба було творити представництва УГВР в різних країнах. Кордони з Німеччиною були в той час позакривані, ми не мали відповідної документації, так що людям приходилося пробиватися до різних країн нелеґально. Але до того часу вдалося вже було створити станиці в Парижі, Римі, Брукселі, в Голяндії і Швайцарії. Були великі труднощі вдержувати з тими станицями зв'язок, пошта тоді ще не функціонувала, леґально їхати до тих країн було неможливо. Тому треба було знаходити різні способи, щоб піддержувати контакт і доставляти туди потрібні інструкції чи літературу. Деякі способи були дуже прості і нерафіновані, але ефективні, можливо якраз через свою простоту. Напр, між Мюнхеном і Римом курсував безпосередній поїзд, здається, для аліянтського персоналу. В наперед умовлені дні, про які знали ми і наша станиця в Римі, ми вкрадалися до визначеного ваґону і в назначене місце (звичайно в кльозеті) впихали нашу "пошту", яку поїзд послушно перевозив до Рима, де наші люди її вибирали і вкладали їхню, призначену для нас.

Хоч організаційний апарат був в той час великий у порівнянні до нашої групи, що виїхала з краю і зв'язкових напевно не бракувало, то мої зверхники залишили мене надальше в тій референтурі. І хоч в мене були інші заінтересування і зв'язковим я став випадково, то в загальному в той час я був задоволений з тої функції. По перше, між поїздками я мав вільний час і міг займатися чим хотів. Скоро я втягнувся в інтенсивну спортивну діяльність. По-друге, було добре, що не призначено мені функції, як деяким моїм колеґам, "зводити бої" на теренах різних студентських чи інших громадських організацій за впливи чи їх контролю. Тим самим я не робив собі ворогів і був у добрих товариських відносинах зі знайомими, які були інших політичних поглядів і партійної приналежности.

Якийсь час мої поїздки здебільше по різних осередках Німеччини, крім кількох переходів кордону до Австрії, були не надто цікаві.

Аж у 1947 р. почалися більш інтересні ескапади. Зв'язок між Мюнхеном і Парижем держав Павло Шевчук. Він використовував поїзд для аліянтського персоналу на лінії Париж — Мюнхен. До цього він вживав підроблені документи і однострій сержанта польського корпусу ґенерала Андерса. Цим способом він зробив понад 100 поїздок. Провід вирішив додати й мене на ту лінію для евентуального відтяження Павла. Я одержав відповідні документи, Павло вбрав мене в мундур з ранґою капрала, дав мені деякі вказівки, як поводитися, що говорити, і ми дістали квитки, всіли у ваґон першої кляси і подалися в Париж. Французька контроля на кордоні була формальна. Моя французька мова була мінімальна, так що відповідав на питання Павло. Перед кордоном для відваги він витягав пляшку коньяку і розкладав чарки і часто частував контролерів — деякі пили, деякі відмовлялися. Але, як він казав, це створювало відповідну атмосферу і контроля проходила легше. По мойому найбільша користь з того була, що алкоголь успокоював трохи наші нерви і ми не зраджували надмірного напруження. Бо хоча — в противагу до подібної діяльности під німцями чи большевиками — це не загрожувало тяжкими карами, включно з розстрілом чи концентраційним табором — найвище коротшим чи довшим побутом в тюрмі, то все таки на нерви воно впливало і з часом їх підривало. В Парижі пробули ми який тиждень. Там була моя сестра, я познайомився з іншими членами нашого представництва, побував у Люврі, на Мон Парнасі, в Комеді Франсез, словом, було там досить приємно. Була тільки одна проблема. Хоч Франція має репутацію свободолюбивої країни — то поліційна система там в порівнянні з Німеччиною, була остра. Щоб зареєструватися в готелі, треба було мати паспорт, якого я не мав, так що мусів вкрадатися до кімнати Павла, яку він постійно займав у тому готелі, щоб переночувати. Навіть пізніше, коли я задержувався в апартаменті мойого далекого родича, то мусів скриватися перед консьєржем того будинку. Той консьєрж нагадував мені совєтського домоуправа, який мав за завдання пильнувати все, що діялося в будинку і доносити до "органів".

Ми щасливо вернулися до Мюнхена і через тиждень мали їхати знов. І тут я одержав аванс — це думаю найскорший аванс, який коли-небудь трапився в