Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

бачу над собою.

Ну, повісьте! Я скінчив».

 

Так-то Лис в брехні був смілий!

Всі присутні остовпіли,

А сам Лев аж затремтів.

«От воно що тутка скрито!

Дякую тобі, Микито!

А… той скарб… ти де подів?»

 

«На високій Чорногорі,

Де Черемош води скорі

По камінні вниз жене,

У Говерлі просто серця,

Коло третього реберця

Є леговище скальне.

 

Там лежить той скарб неткнутий…

Царю, твій він мусить бути,

Я тобі його зберіг!

Жалко тільки, що нікому

Не сказав я стежки 'д ньому,

Щоб по моїй смерті міг…»

 

Лев не дав йому скінчити.

«Хто тут сміє говорити

Ще про смерть якуюсь днесь?

Царське право є - прощати.

Зараз з нього шнур той зняти!

Ми касуєм весь процес.

 

Більше маєш ти заслуги

Між звірами, ніж хто другий!

А гріхи ті, що за них

Мав ти висіть, правду рікши,

Всі не варті торби січки

Супроти заслуг цінни́х.

 

Тільки слухай: в добру пору

Ти зо мною в Чорногору

Завтра рушиш скоро світ:

Лиш я сам до того льоха,

Де є скарб царя Гороха,

Буду знати тайний хід».

 

«Царю,- Лис сказав маркітний,-

З радої душі охітний

Я з тобою йти в ту путь.

Та в предсмертную годину

Шлюбував: коли не згину,

За гріхи покуту збуть.

 

Пішки до святого Рима,

Відтам до Єрусалима

Шлюбувався я піти.

Як поверну, ясний пане,

Скарб відразу весь твій стане,

Найбагатшим будеш ти!»

 

«Що ж,- Лев мовив,- річ побожна!

Шлюбував - ламать не можна,-

Тож іди й здоровий будь!»

Далі возних зве на згоду,

Щоб вони всьому народу

Вибубнили царський суд:

 

«Всім, кому на тім залежить,

Відати про се належить:

Цар по силі своїх прав

З Лиса, званого Микити,

Зволив всю вину здіймити

І до ласки знов приняв.

 

Хто б смів Лиса попрікнути,

Лапою його діткнути

Чи позаочно хулить

На такого патріота,

Тому цар язик із рота

Вирізати повелить».

 

Ой, як вчув Медвідь, Мурлика,

Вовк той засуд,- страх велика

Їх досада обняла!

Зараз почали бурчати,

Далі рушили кричати,

З ними їх рідня ціла́.

 

Але вже було запізно!

Лев із трону крикнув грізно:

«Хто там сміє ще бурчать?

Га, то ви, поганці кляті,

Що мене у власній хаті

Сприсяглись замордувать?

 

Бач, які святі та божі,

А в душі думки ворожі!

Лис вам на заваді став?

Але годі вже мантачить!

Будете тепер ви бачить

Справедливість наших прав.

 

Гей, беріть Бурмила тута

І закуйте в добрі пута!

Вовка в диби прикрутіть

І Кота зв'яжіть і прямо

Засадіть в тюремну яму,

Де не блима сонця світ!»

 

Так-то доля грає з нами!

Хто ось-ось був близький ями,

Раптом на вершку став! Ох,

А хто гордо дувсь, пишався,

У кайдани враз попався

І пішов в тюремний льох!

 

ПІСНЯ СЬОМА

 

 

Був у замку льох підземний,

Зимний, і вогкий, і темний -

Там заперто в'язнів трьох.

Кіт мовчить, Медвідь куняє,

А Неситий проклинає:

«Ах, той Лис, бодай він здох!»

 

Час обідать! Бідолахи

Не привикли саламахи

Арештантської вживать.

Як наклали їм три миски,

Нюхають: аж кривить писки!

Стала чихать і плювать!

 

Довго Вовк сидів і думав,

Далі з жалю як зарюмав,

Як завив, як заридав!

Своїм спільникам недолі

Про свої пригоди й болі

Ось таке розповідав:

 

«Небо, земле і всі мо́ря!

З глибини свойого горя

Плач підношу я до вас,

Щоб вас плач той і ридання,

Образ мойого страждання,

До основ, до дна потряс.

 

Вовком звуть мене, Неситим.

Що бог добрим апетитом

Наділив мене - чи ж стид?

І чи ж я щось тому винен,

Що в живіт пхать все повинен,

Бо живіт все «Дай!» кричить?

 

Вовк неситий. Вовк зажертий!

Вовк усе є гідний смерти,

Вовка бий, де лиш найдеш!

А що Вовк той голодує,

Жінку й діточок годує,

Се байдуже всім! Авжеж!

 

Вовк убійця! Вовк прожора!

Що душа у мене хора,

Що сумління в труби дме,

Серце в мене незрадливе,

Милосердне і чутливе,

Сьому й віри світ не йме.

 

Я ж так чесний, так побожний!

Якби світ весь був порожний,

Якби я все ситий був,-

Я б такий був добрий, вірний,

І лагідний, і покірний,

Щоби й очі світ забув.

 

Я й тепер - та що балакать!

Як почне жолудок плакать,

То й сумління заглушить.

Та проте його проводу

Кілько я, собі на шкоду,

Слухаю, то й не злічить!

 

Раз на лови йду я радо,

Аж гусей здибаю стадо.

«Гуси, гуси, я вас з'їм!»

Гуси кажуть: «Їж, Вовчище!

Лиш хвилиночку пожди ще,

Помолиться дай нам всім!»

 

«Ну, моліться. Ось вам хвиля!»

То вони угору крила

Піднесли побожно так,-

Піднесли, загеготіли

І всі вихром полетіли,

Я ж лишився, мов дурак.

 

«Ну,- міркую, стовпом стоя,-

Що за спосіб се і що я,

Піп, чи дяк, чи паламар,

Щоб гусей молитви слухать?»

І пішов я далі нюхать,

Щоб знайти новий товар.

 

Зирк, Свиня лежить в баюрі,

А при ній