Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

рожево-бурі

Поросятка - штук зо сім.

«Гей, Свине, моя голубко,

Вилізай з болота цупко,

Най я свинок твоїх з'їм!»

 

«Добре, їж, коли охота,-

Відрекла Свиня з болота,-

Тільки, бач, один тут гріх,

З тих гріхів, що непрощені:

Поросятка нехрещені,

Як же ж будеш їсти їх?»

 

«Справді, клопіт! Що робити?» -

«Слухай,- каже,- мій Неситий,

Тут є річка і млинок,

То ходи тихенько з нами,

Стань собі понижче тами,

Там я похрещу діток.

 

Похрещу, обмию з бруду,-

І одно за другим буду

Прямо в рот тобі давать».-

«Ну,- подумав я,- се можна,

Чесна, бач, Свиня й побожна,

Свинки чей не полетять».

 

Я під тамою, мов в ямі,

А Свиня з дітьми на тамі

Хрюка, плюска, муркотить.

«Ну,- міркую,- річ побожна,

То й перебивать не можна:

Се вона дітей хрестить».

 

А вона насеред тами

Заставку взяла зубами,

Як запреться - піднесла.

Гур! Як жбухнуло на мене

Море мокре і студене,

Мене й пам'ять відійшла.

 

Вхо́пила мене потопа,

Понесла з на десять хлопа

Вниз, мов тріску, мов стебло.

Мало там не дав я душу!

Поки видряпавсь на сушу,

Вже свиней мов не було.

 

Став я мокрий та й міркую:

«Ну, гляди ж святошу тую,

Як мене втягнула в рів!

Ну, а я ж то що за колик?

Православний чи католик,

Щоб свиней хрещених їв?»

 

Сильну взявши постанову,

Що не дам здуриться знову,-

А голодний, аж пищу,-

Йду. Аж зирк! Баран блукає.

Я до нього - не втікає.

От я здалека й кричу:

 

«Стій, Баране! Стій, рогатий!

Маю щось тобі сказати».

Став Баран та ще й пита:

«Ну, які там маєш вісти?»-

«Га, тебе я мушу з'їсти!

Що, смакує звістка та?»

 

А Баран - ну, хто б подумав? -

Не злякався, не зарюмав,

А вклонивсь мені до ніг.

«Пане,- каже,- бог привів вас!

Я ж три дні уже глядів вас,

Вам назустріч сам я біг.

 

Не дивуйся і не смійся!

Я Баран-самоубійця!

В світі вже не жить мені!

Люд мій весь в неволі гине,-

В вас життя його єдине,

То мені ви не страшні».

 

Річ таку почувши дику,

Я в задумі звісив пику

І стояв, дурний, мов сак.

«Що се ти торочиш, блазне,

Щось такеє несуразне?

Не второпаю ніяк!»

 

«Пане, підожди хвилину,

Будеш знати, за що гину,

Чом так радо йду вмирать,

Чом рідня моя рогата

Свого спаса, свого тата

В тобі буде величать.

 

Знай же, пане, біль мій тайний!

Я не єсть Баран звичайний.

Я - овечий патріот!

Думка в мене - розбудити

І з неволі слобонити

Весь овечий наш народ.

 

Здавна думав я про теє,

Щоб овечим стать Мойсеєм,

Вивести овець з ярма -

Із хліва - на вольну волю.

Много труду, мук і болю

Я прийняв - та все дарма.

 

У тісні овечі мізки

Думки свіжої нітрішки

Не втовкмачиш: серце їх

Боязливе. «Що нам воля?

Вовк поїсть нас серед поля,

Нам про волю думать гріх!»

 

Ну, подумай, пане чемний,

Про важкий мій стан душевний!

Насміх долі так хотів:

У душі пророцькі речі,

А кругом лоби овечі,

Сіно, жвачка, теплий хлів!

 

Щоб влекшить себе хоч трошки,

Я удався до ворожки

І такий почув завіт:

«Хочеш Баранів ти спа́сти,

Мусиш сам себе покласти

В жертву вольну за свій рід.

 

В поле йди, коли охочий,

Поблукай три дні й три ночи,-

Здиблеш Вовка-моцаря.

Сей по мойому показу

Проковтне тебе відразу,-

Оттоді нова зоря

 

Для овець усіх заблисне».

Пане, серце туга тисне

Запитать тебе сей час:

Маєш ти показ сей віщий?

Можеш ти, мій найлюбіщий,

Проковтнуть мене нараз?»

 

«Ну, плети собі, мій любий,-

Думав я,- коб тільки в зуби

Я дістав тебе,- не бійсь!

Будеш знать, як я ковтаю!»

Та й до нього промовляю:

«Синку любий, заспокійсь!

 

Віщий сон сьогодні мав я -

І на тебе вже чекав я,-

Проковтну тебе як стій!» -

«Ну,- Баран рік,- богу слава

Та й тобі, судьбо ласкава!

От тепер в душі спокій.

 

Пане любий, стійте ж тутка!

Я на горбик вийду хутко,

Розбіжусь і просто в рот

Кинусь вам, а ви ковтайте

І, ковтаючи, згадайте:

Так вмирає патріот!»

 

Треба ж дурня, щоб згодиться!

Мій Баран як розбіжиться

Та й рогами в лоб мене

Як не грюкне! Я скрутився

Та й зомлілий покотився,

А Баран як не чкурне!

 

От я встав, аж плачу з болю.

Проклинаю злую долю

Та й клену нерозум свій.

«Чи то я овечий батько?

Чом не вхопив швидко, гладко

Барана й не з'їв як стій?

 

Всьому винна та чутливість!

Пощо мав я терпеливість

Слухать теревенів всіх?

Ну, тепер не зловиш, Грицю!

Затверджу чуття, як крицю.

Я голодний! Се не сміх!»

 

Отаке постановивши,

Зуби міцно заціпивши,

Я пішов у дальший шлях.

Лізу, лізу, шкандибаю,

Чоловіка надибаю,-

Кравчик був, мені й не страх.

 

Скоро лиш його я з’очив,

То й до нього я прискочив:

«Кравче, кравче, з'їм тебе!

Не тікай, не