Читати книгу - "Неприкрита природа, Еррі Де Лука"

совісті смерть, хтось із твоїх убив чоловіка, який ішов слідом за нами. Не такий ти вже й простак, яким хочеш здаватися.

Я не второпав ані слова. У мене немає смаку до детективних історій. Я мушу повертатися, до того ж без неї, тому що треба іти швидко.

— Кидаєш мене тут саму?

Перехід завершено, я б все одно покинув її, хіба що трішки далі внизу.

Я поспішаю, проходжу повз неї і швидким кроком рушаю щойно пройденим повільно шляхом. Чую, як у спину вона двічі викрикує мені «дякую». Через шум власних кроків я не зрозумів, чи то вона казала щиро, чи зі злістю.

* * *

Без неї просуваюся швидко, доходжу до того місця, де впало тіло. Окрім наших слідів на снігу ще чиїсь, принаймні двох або навіть трьох. Хтось навмисне затоптав наші відбитки, щоб їх неможливо було розпізнати. У тому місці, де впало тіло, добре видно смугу крові. Його тягли і потім скинули у прірву. Чоловіка скинули вниз, а сліди присипали і прибили лопатою.

Отже, хтось ішов слідом за ним, вистрілив у нього і навіть мав лопату.

Там, де його скинули між урвищами й ущелинами, неможливо спуститися, щоб його відшукати.

Підганяю сам себе, поспішаю донизу, спускаюся на мотузку по прямовисній стіні. Часу гаятися немає, знаходжу рюкзак і біжу далі, щоб устигнути добратися додому й уникнути необхідності зупинятися на привал. Із заходу вже насуваються темно-бузкові клуби хмар, — значно раніше, аніж передбачалося прогнозом. Починається буря. Всередині в мене здіймається хвиля нестримної енергії, біжу, як скажений, добігаю до узлісся вже у сутінках, коли дерева гнуться ледве не до землі під поривами лютого вітру.

Наосліп плутаюся між деревами, — рятує пам’ять! — змагаюся з поривами вітру, горлаю сам собі, що я — у себе вдома, що це — моя батьківщина, а буря — то собака, який на радощах від зустрічі скаче передніми лапами мені на груди. Мене охоплює навіжене завзяття, у якому втома змішується з упертістю. Падаю, підводжуся, натикаюся на стовбури дерев та гілки, починає хурделити. Хапаю сніг ротом, випльовую, відмахуюся від нього, лаюся. Не помиляюся ані на йоту, добираюся до дверей хатини, та щоб увійти, доводиться вже відкидати сніг лопатою.

* * *

Падаю у ліжко, накриваюсь ковдрою, навіть не обтрусившись від снігу, ні про що не думаючи. Не розпалюю вогонь, спромігся лише роззутися і зняти із себе мокрий одяг. Сил уже немає. Все, що сталося того дня, мене знесилює, і я не здатен боротися із втомою. Тіло не дає змоги відволіктися на інше, окрім самого себе, холоду, порожнього шлунка. Сон навалюється на мене лавиною, а надворі тим часом сніг підминає під себе гори.

Вранці його вже насипало на метр, заметіль потроху стихає, сіючи повільними, лінивими сніжинками. Розпалюю вогонь, гріюся поряд, поки гріється вода, щоб обмитися, потім п’ю каву з рештками хліба й варення, яке накладаю тією самою ложечкою, якою напередодні користувалася вона. Вона мала встигнути спуститися до хурделиці. Що ж там такого в дідька переносили ті двоє? Атомну бомбу? Щоб запросто застрелити дуркуватого гірця, який і знати нічого не хотів. Роздумую недовго, поки гріється вода, потім обмиваюся від голови й до п’ят.

«А тепер слід помізкувати», — кажу сам собі.

Але коли ж бо воно таке траплялося, щоб мої думки мене слухалися? Приходять, коли їм заманеться, і блукають, казна-де, подалі від того, що мене непокоїть цієї миті.

Вчорашній одяг парує перед вогнем. Парує кава, хліб. Сиджу, як прибитий, поглядаючи на іскри від сухих дров. Отакий з мене мислитель! Ще й хвилини не минуло, а я вже відволікаюся. Епікур мені б плюнув межи очі!

* * *

Балки даху потріскують, як горіхова шкарлупа, камін гуде, шарудять ховрахи на горищі. Я зимую собі, як завжди, а те, що сталося вчора, — лише один із днів, проведених надворі, звичайних для цієї пори року. Адже тут, у горах, квітень — це ще не весна.

Не хочу нічого ні знати, ані розуміти. Відміна попереднього наказу думкам: забути все.

Озираюся довкола, іду до вікна. Спину досі ще ломить від ваги рюкзака, на руках — рани від здирання по вчорашній скелі. Скоро все минеться, адже з тілом — як зі снігом: всі сліди швидко стираються.

Виходжу, аби купити дещо з їжі, хочу побути тут ще кілька днів. Селище геть засипало, дороги не видно, над дахами з димарів в’ється дим. Снігоочисники до нас не добираються, розчистить усе хіба що травень. Скуповуюсь у місцевій крамничці, перекидаюся кількома вітаннями з іншими покупцями, ніхто не питає в мене, де я був. Вдають, ніби не бачили мене з учорашнього дня. Мене тішить ця стриманість, характерна для гірського селища, яка нерідко здатна перерости у байдужість.

Заношу продукти додому, потім заходжу до заїжджого двору.

Хазяїн двору відкидає сніг перед входом, вітається зі мною і попереджує, що всередині — двоє моїх дружків. Я відповідаю, щоб накрив на стіл для мене, а я тим часом закінчу відкидати сніг замість нього. Той охоче киває, беруся за лопату. Сніг легкий, ще не встиг утрамбуватися.

Зайшовши, бачу, що мені накрито за тим самим столом, де сидять ті двоє: коваль і пекар. Вагаюся, вони махають мені руками, запрошуючи до столу. Наливають мені вина, піднімають келихи:

— Із поверненням!

Несподівано, але я радий, що між нами немає образ. Надпиваю, коваль чекає, поки поставлю на стіл келиха.

— Тепер ми з тобою — квити.

Дивлюся на нього, потім переводжу погляд на пекаря, той мовчки киває.

— Тепер, а не тоді, як я тобі сказав минулого разу, що ми з тобою квити, бо тебе не вбили. Оце зараз.

Слухаю їхню розповідь про те, що сталося учора і чого я не знав.

* * *

Вони побачили дим із димоходу, а ще до цього — відчули запах, який вітер доносив від моєї хати, на краю села. Коваль хотів зайти, аби вибачитися. Та увечері побачив чужий автокараван. Той зупинився на околиці, але з нього ніхто не виходив. На світанку він помітив, як я вийшов із дому з жінкою і вирушив у гори. Перехід через кордон для однієї особи, до того ж не в сезон? Він хотів збагнути, що я затіяв. Тим часом з автокаравану вийшов чоловік із снайперською гвинтівкою, а не з якоюсь там мисливською рушницею. Вирушив слідом за нами. Автокараван поїхав.

— Я повідомив товариша, взяв рушницю, він — лопату, і ми пішли за тобою. До речі,