Читати книгу - "Варіанти, Роберт Шеклі"

У нас сьогодні була чудова погода, — повідомив містер Герой.

— Де? — запитав Мішкін.

— Ох, у лімбі, — пояснив містер Герой. — Я там чекав разом з іншими архетипами.

— Тут теж було погідно, — зауважив Мішкін.

Дерево обернулося на Чоловіка з тисячею подоб.

— Взаємодійте! — прошепотів він і знов став деревом.

Містер Герой невпевнено всміхнувся:

— Досить прикра ситуація, правда?

— Мабуть, що так, — погодився Мішкін. — Особисто я, відколи почалася ця пригода, опинявся в прикрих ситуаціях безупинно. Можливо, далі вже не буде так погано.

— Авжеж, — кивнув містер Герой. — Але перед цим було б дуже люб'язно з вашого боку, якби ви пояснили мені способи дій. Я, бачите, нова людина на роботі і все таке інше... — Він урвав себе збентеженим сміхом.

— Ну, — мовив Мішкін, — тут багато пояснювати не треба. Ви просто собі рухаєтесь, і з вами трапляються різні речі.

— Але ж це радше... пасивність, ні?

— Безперечно. Але пригода тут саме така.

— А як щодо мотивації? — запитав містер Герой.

— Наскільки я знаю, — відповів Мішкін, — ви шукаєте запчастину до космічного корабля.

— Що?

— Запчастину, щоб замінити зламаний вузол у вашому космічному кораблі. Без неї ваш космічний корабель не полетить. А це означає, що ви не зможете повернутись на Землю. А ви ж хочете повернутись на Землю — це невисловлене припущення, яке, на мою особисту думку, слід вивчити. Хай там як, це ваша мотивація.

— Розумію, — похнюпився містер Герой. — Тут, мабуть, небагато того, у що можна вп’ястися зубами, ні?

— Це не п’єса «Цар Едіп», — кивнув Мішкін. — Ну, то й що?

Містер Герой схвально всміхнувся:

— Це страхітливо слушно: справді, ну, то й що? Гаразд, а тепер, хто цей другий тип?

— Це робот, — пояснив Мішкін.

— Чому він тут?

— Я вже не пригадую початкової причини. Та здебільшого він тут, щоб вам не довелося розмовляти із самим собою.

Містер Герой з осторогою глянув на робота:

— Мою матір зґвалтував робот, — зауважив він. — Принаймні вона так розповідала. Робот казав, ніби сплутав її з холодильником. Відтоді я ставлюся до роботів із недовірою. Цей робот добрий?

— Так, — глянув угору робот. — Я добрий робот, надто коли людям властива звичайна чемність звертатися до мене так, наче я тут, коли я тут, а не розмовляти так, наче мене тут немає, але, по щирості, саме так і діють у наші дні, тож краще б мене тут таки не було!

— Зануда, ні? — кинув містер Герой.

— Якщо тобі не подобається,— сказав робот, — ти завжди можеш запхати свої слова собі в пельку.

Містер Герой закотив очі, а потім раптом хихикнув.

Чоловік із тисячею подоб знов перетворився з дерева на Чоловіка.

— Он воно що, — зітхнув він. — Вибачте, містере Герою, але ви, здається, не той тип, якого ми мали на увазі.

— До чого ви хилите? — з погордою озвався містер Герой. — Хіба я можу зарадити, якщо ви не тямите, що робите?

— Миттю повертайтеся назад у басейн колективного несвідомого! — наказав Чоловік.

Містер Герой зневажливо щез.

— А тепер ми знову там, звідки починали, — зазначив Мішкін.

— Це були мої слова, — заявив робот.

— Заткнися! — кинув Чоловік із тисячею подоб. — Мені треба подумати.

— Він сів на скелю — високий, похмурий русявий чоловік із вусами й страшенно привабливим способом спілкування з жінками. Його довгі сильні пальці бралися зморшками, коли він стукав ними по кощавому коліну. В його очах-жаринах ховалися темні тіні. Він був красень. Проте не мав щастя. Ні, він не мав щастя. Можливо, ніколи й не матиме. Хіба доктор Ліфшульц не сказав йому одного разу: «Щастя — це просто річ, яку звуть Джо». А Чоловіка з тисячею подоб звали не Джо. Тож він не був щастям і навіть не прагнув його і не тішився ним.

Частина друга

69. «Отже, сміливі друзі, ще раз у пролом!»

Проа ковзала по прозорій воді затоки, керована вправним веслом літнього даяка, що майстерно вів крихке судно вздовж бамбукової пристані, яка пов’язувала село Омандрик із зовнішнім світом.

Білий чоловік — американець,— убраний у взуття, яке захищало від москітів, у бриджі, білу сорочку з плямами поту й пом’ятий крислатий капелюх, спостерігав прибуття тубільного судна з відносної прохолоди веранди свого дому, яка відкидала довгу тінь. Неквапом підвівся й перевірив патронник свого револьвера Cross & Blackwell калібру 9,5 мм, який він звичайно носив у добре змащеній замшевій кобурі, пристебнутій під правою пахвою. Потім, легко рухаючись у задушній тропічній спеці, рушив на пірс.

Першим чоловіком, що вийшов зі старого пароплава, був високий араб у спадному білому вбранні та жовто-білому капелюсі області Хадрамаут. За ним вийшов напрочуд гладкий чоловік невизначеного віку в червоній фесці, пожмаканому білому шовковому костюмі й сандалях. Гладуна можна було б взяти за турка, але пильний спостерігач, помітивши ледь скошені зелені очі, майже втоплені в складках жиру, припустив би, що це угорець із карпатських степів. За ним ступав невисокий, виснажений приблизно двадцятирічний умовний англієць, чиї надміру швидкі жести й тремтячі руки виказували споживача амфетаміну на останніх стадіях, а під його джинсовою курткою можна було помітити темно-сіру ребристу поверхню ручної гранати. Останньою з човна вийшла дівчина, елегантно вбрана в барвисту бавовняну сорочку, з довгими темними косами, які спадали їй на плечі, гарні риси її обличчя не засвідчували жодного натяку на емоційність.

Новоприбулі кивнули американцеві на пристані, проте не обмінялися жодним словом, аж поки всі зібралися на веранді, лишивши пілота гелікоптера прив’язувати його повітряне судно за допомоги кількох зичливих тубільців.

Усі сіли в бамбукові фотелі, слуга в білому жакеті приніс тацю крижаного джину пахіт. Гладун підняв свій келих на знак вітання і сказав:

— Джеймісоне, ви, здається, чудово влаштувалися.

— Не можу заперечити,— відповів американець із суворим обличчям.— Знаєте, я єдиний торговець у цих місцях. Я роблю чесний бізнес зі смарагдами. Крім того, тут є рідкісні птахи та метелики, а також трохи золота в алювіальних відкладах річок у внутрішніх регіонах, інколи до мене потрапляє якась дрібничка з Хомарських могил. І, звичайно, вряди-годи я підбираю всякі інші речі.

— Можна лише дивуватися, що у вас, на вашу