Читати книгу - "Варіанти, Роберт Шеклі"

превелику вигоду, тут немає конкурентів, — промовив араб бездоганною англійською з ланкаширським акцентом.

Американець невесело всміхнувся:

— Навколишні тубільці не дозволили б. Знаєте, я тут наче Бог для них.

— Я щось чув про це, — сказав гладун. — Ходять чутки, ніби ви допливли сюди шість років тому, радше мертві, ніж живі, геть без речей, крім пакунка, де було п'ять тисяч доз протичумної сироватки.

— Я чув те ж саме, — додав араб. — А через тиждень половина населення злягла від бубонної чуми.

— Мені тоді пощастило, — мовив, не всміхаючись, американець — Я був просто радий допомогти.

— Слава Богу, сер! — проказав гладун. — Я п’ю до вас! Я захоплююсь людиною, яка сама будує своє щастя.

— Що ви маєте на увазі під цими словами? — запитав Джеймісон.

Настала коротка лиховісна пауза. Напругу розірвав сміх дівчини.

Чоловіки глянули на неї. Джеймісон спохмурнів і, здавалося, от-от запитає про її недоречну легковажність. Потім помітив, що англійський наркоман тримає свою праву руку дуже близько до білого кістяного руків’я довгого ножа, якого він носив під сорочкою в білих шкіряних піхвах між своїми худезними лопатками.

— Синку, в тебе щось свербить? — запитав Джеймісон з убивчою лагідністю.

— Якщо й так, я повідомлю вам, — відповів хлопець, спалахнувши синіми очима. І моє ім’я не «синок», я Біллі Бентервіль. Ось хто я є і сподіваюсь бути, і будь-хто, хто каже інакше, — брудний брехун, тож я б із насолодою розшматував його, розшматував його, розшматував його... О Господи, моя шкіра сповзає, що діється з моєю шкірою, хто підпалив ґноти моїх нервів, чому кипить мій мозок? Мені болить голова, я мучусь, мучусь!

Гладун глянув на араба й непомітно кивнув. Араб дістав із пласкої чорної шкіряної валізки шприц для підшкірних ін’єкцій, наповнив його безбарвною рідиною з пластикової ампули і вправно впорснув розчин у руку хлопця. Біллі Бентервіль усміхнувся й відкинувся назад у фотелі, наче гутаперчева лялька, його зіниці розширилися так, що годі було бачити білки, на худому, напруженому обличчі проступив вираз несказанного щастя. Ще мить — і він знепритомнів.

— Слава Богу, позбулися, — мовив Джеймісон, що мовчки спостерігав ту сцену. — Навіщо ви морочитесь із таким типом, як цей?

— Він має свою користь, — відказав гладун.

Дівчина тепер опанувала себе й мовила:

— Тож, як бачите, кожен із нас має свою користь, кожен з нас має те, що необхідне іншим. Можете вважати нас за корпоративне утворення.

— Розумію,— кивнув головою Джеймісон, хоча не розумів. — Отже, кожен із вас незамінний.

— Не зовсім, — уточнила дівчина. — Навпаки, кожен з нас живе в постійному страху, що його замінять. Саме тому ми завжди намагаємось триматися разом, щоб запобігти раптовій і передчасній заміні.

— Не розумію такого, — сказав Джеймісон, хоча розумів. Зачекав, але стало очевидно, що ніхто не хоче розводитись на цю тему. Джеймісон стенув плечима, раптом почувшись незатишно серед моторошної тиші. Сказав:

— Думаю, ви б хотіли перейти до справ?

— Якщо не буде забагато мороки, — кинув високий араб.

— Звісно,— запевнив Джеймісон. Той араб змушував його нервуватися. Усі вони непокоїли його. Усі, за винятком дівчини. Він мав певні ідеї щодо неї — і певні плани.

За п’ятдесят метрів від будинку Джеймісона ретельно очищена ділянка закінчувалася й раптом починалися джунглі — зелений вертикальний лабіринт, у якому, здається, безмежне число випадково поєднаних рівнів безкінечно відступало до якогось незбагненного центру. Джунглі — це безмежне повторення, безмежний занепад, безмежний відчай.

На самому краю джунглів, невидимі для спостерігачів на галявині, стояли двоє чоловіків. Один був тубілець, малаєць, судячи з його зелено-коричневої пов’язки на голові. Він був середнього зросту, дебелий, міцної будови. Вираз його обличчя був задумливий, меланхолійний, напружений.

Його товариш був білим чоловіком, високим, із темною засмагою, певно, тридцятирічний, гарний у звичайному розумінні, одягнений у жовте вбрання буддійського ченця. Невідповідність між його зовнішністю і одягом зникала у фантастичних звоях навколишніх джунглів.

Білий чоловік сидів зі схрещеними ногами на землі, дивлячись убік від галявини. Він був максимально розслаблений. Його сірі очі, здається, були звернені всередину.

Тубілець раптом заговорив:

— Туане, цей чоловік, Джеймісон, зайшов у будинок.

— Так, — озвався білий чоловік.

— Тепер він повертається. Несе предмет, загорнутий у мішковину. Предмет невеликий, можливо, вчетверо менший від голови молодого слона.

Білий чоловік не відповів.

— Тепер він розгортає мішковину. Всередині якийсь металевий предмет. Дуже складної форми.

Білий чоловік кивнув головою.

— Вони всі зібралися навколо того предмета, — розповідав тубілець. — Вони втішені, всміхаються... Ні, не всі. Араб має якийсь дивний вираз на обличчі. Це не зовсім невдоволення. Це емоція, яку я не можу описати. Так, можу! Араб знає щось таке, чого решта не знає. Це чоловік, який думає, ніби має таємну перевагу.

— Тим гірше для нього, — проказав білий чоловік. — Решта убезпечені своїм невіглаством. А цей — загрожений своїм розумінням.

— Туане, ти передбачав це?

— Я читаю, що написано, — відповів білий чоловік. — Здатність читати — моє прокляття.

Тубілець здригнувся, відчувши зачарування й огиду. У його душі ворухнулися дивні жалощі до цього чоловіка з незвичайними здібностями та великою вразливістю.

— А тепер гладун тримає металевий предмет, — сказав білий чоловік. — Дає гроші Джеймісону.

— Туане, ти ж навіть не дивишся на них.

— І все-таки я бачу.

Тубілець обтрусився, неначе собака. Лагідний білий чоловік — його приятель — мав силу, але й сам був жертвою більшої сили. Атож, але краще не думати про такі речі, бо доля білого чоловіка — не його доля, і тубілець подякував Богові за це.

— А тепер вони заходять до будинку Джеймісона, — сказав тубілець. — Але ж ти знаєш це, так, Туане?

— Знаю. Я не можу не знати.

— І знаєш, що вони роблять у будинку?

— Цього я теж не можу уникнути.

— То скажи мені, я маю чути! — палко попросив тубілець.

— Я завжди кажу тобі тільки одне,— прорік білий чоловік. Потім, навіть не дивлячись на тубільця, додав: — Ти маєш покинути мене, покинути це місце. Ти повинен поплисти на інший острів, завести дружину, робити що-небудь.

— Ні, Туане. Ми, ти і я, пасуємо один одному. Від цього не відкараскаєшся. Ти й сам знаєш.

— Так, знаю. Але інколи сподіваюся, що помиляюсь,