Читати книгу - "Прогулянка пропащих, Томас Сандоз"

скаута» радить ніколи не кричати в горах.

— Юліє, снігові лавини, — кажу я, прикладаючи вказівний палець до губ.

— То нехай вони накриють нас усіх.

Б’єро шкандибає до нас, обнадійливо гримасуючи.

— Він порятує нас, — каже він, вказуючи на пса Поліни.

Мене охоплює туга. Я стискаю колодки свого ходунка. Я не можу змиритися з думкою, що мене знову і знову прирікають на пасивність, і навіть позбавляють можливості стежити за розвитком подій. «Не боксуй проти туману», — прочитав я на тому форумі.

Альтернативні можливості знову до нас не приходять, ми вирішуємо хоч якось дістатися до дамби. Ми пройдемо зручною дорогою, забороненою для звичайного дорожнього руху, яка, обігнувши водосховище, спускається маленькими доріжками до потрібної будівлі.

Я задаю ритм своїм ходунком, інші йдуть за мною слід-у-слід. Спочатку ми перетинаємо зону, хаотичну зону, де брили каміння стають запаморочливими перепонами на шляху. Рослинність трапляється рідко, але вона дуже яскрава. А свіжий вітерець, який віє нам у спину, змушує майже забути, що, попри наявність у небі купчастих хмар, сонце таки пече.

— Гуне, одягни свою кепку.

Гун проводить рукою по голові, просуває два пальці під дужку навушників, повертає голову по горизонталі, ніби сподівається побачити НЛО на рівні свого носа.

— Скажи мені, — починає Юлія.

Гун залишив свій головний убір в кабінці канатки.

— Б’єро.

Б’єро насуває свій головний убір по самі вуха, чим дає зрозуміти, що ні за яких умов не зніме його.

— Ходи сюди. Треба знайти білизну. Або футболку, — каже Юлія.

Вона хапає ремінець наплічника Б’єро, який стрибає вперед, коли розуміє, що вона від нього хоче. Юлія затримує його, як охоронець біля входу до банку. Її обличчя перекривлюється, коли вона відчуває масу наплічника.

— Послухай, — каже Юлія.

«Хлопчик-мізинчик» у версії Б’єро — це не енна адаптація або модернізація оригінального сюжету, а його радикальне переосмислення. Адже камінці замінили ті речі, які були тут раніше, які викинули на цій дорозі. Нам відбирає мову, чого не скажеш про Юлію.

— Ти викинув рідину для полоскати горло? Вона ж була в новій пляшці!

— Займала багато місця.

— І суху ковбасу? І дві порції паштету?

— Я хочу бургер.

— О, я більше не можу, більше не можу!

— Я не міг інакше.

Наша вихователька починає свою улюблену лайку і називає нас усіх різними іменами. І тут Б’єро вирушає кудись від нас.

— Юйя, не злися. Бо я назад до Стіві.

Здивована Юлія блимає очима. Альпійські галки зачіпають нас своїми крилами.

— Ти погана. Ти нас не любиш.

Склавши список втрачених речей, ми продовжуємо наш похід. Поліна і Юлія на чолі, наче Простак із Білосніжки, Б’єро несе мої милиці на плечі, як граблі, і замикає нашу процесію. Гун запхав носовичка під дужку своїх навушників, зараз удає з себе мого опікуна. А я сиджу на своєму старомодному ходунку й удаю з себе велетенське немовля в експериментальному візочку. Із кожним метром нашої ходи я дедалі більше починаю ненавидіти династію Штраусів і взагалі всіх віденських музикантів.

Скоро ми вже підбираємося до спуску. І з того місця, де перебуваємо, ми помічаємо, що вказівники солідних розмірів позначають шлях, який перетинає пасовиська, розташовані, як балкони.

Удалині свистить бабак.

— Сюди!

Я помічаю на схилі бежеву пляму.

— Ліворуч від морени, ось там, у формі півмісяця. Бачите?

Здається, я можу розгледіти інші рухи поміж скель. Угадую нори, уявляю галереї, гідні «Аліси в Дивокраї» Мене охоплює ностальгійний дух смугастого ситцю.

Варто вірити в сни, бо іноді вони збуваються. Усі кажуть мені: перукарки як філософи. «Ми часто плутаємо удачу й терпіння», — написав я на форумі. Коли я був маленьким, то бачив себе водієм старого авто. Я навіть робив креслення, як переробити старе дитяче ліжко, яке валялося в підвалі. Я уявляв, як перемагаю в регіональних перегонах, де захоплюватимуться моєю сміливістю, заздритимуть естетиці моєї гоночної машини. Швидкісний Люк, хлопець, який гасає швидше за свою тінь. Моя черга кричати про перемогу. Якщо я, звісно, кричатиму. Бо, якщо Гун через якусь комаху чи через втрату самоконтролю, або тому, що не випив ліків, відпустить ручки, — мені кінець. Зважаючи на запаморочливий нахил дороги, моя швидкість подолає звукову ще до того, як мої товариші второпають, що сталося. Навіть якщо вони позмагаються з героями стометрівки, я вже буду занадто далеко.

«Переріж у собі гнилу гілку, щоб соки пішли вгору», — знайшов я для ChPTintin, кореспондентки, чиїх скарг могло набратися на товстезну книгу. Я чітко уявляв її, булімічну, в пеньюарі, яка нарікає на печалі, той стан, який вона, попри свої твердження, лише підтримує в собі.

Вона була не одна така. Невже ChaToune аж так хотіла позбутися екстравагантності, яка виділяла її і робила такою бажаною в очах декого? Мої партнери в мережі не завжди маніфестували щире бажання вийти з неї. Я будував гіпотези. Дехто брав зі свого дискомфорту, зі своїх невирішених проблем, зі своїх промашок ферменти своєї неповторності. Ти будуєш себе на нещасті, проте стверджуєшся на протилежності. Я знаю, про що я.

Знову затримка. Поліна присіла попісяти біля купи колючок. Від страху впасти в провалля вона так і залишились сидіти. Якийсь добрий чоловік умить витягнув свій фотоапарат, щоб обезсмертити цю сцену, водночас зворушливу й комічну. А в нас є лише наша пам’ять, щоб оживити цей епізод; його записано лише там. А Поліна вже повертається до нас, уся подряпана і нещасна.

Не можу відвести погляду від Поліни, прозорішої, ніж будь-коли. Моє єство стискається. Хто знає, чи не я винен у тому, що вона не насолоджується тим життям, яке їй іще лишилося?

— Зачекай! Можна зробити інакше. Поліно, ходімо.

Я на жестах пропоную Гуну понести її на спині. Юлія схвалює і допомагає молодшенькій із команди вкласти свої ноги у вушка, які Гун зробив своїми руками.

— Давай, Гуне, уперед!

А тепер Юлія везе мене. Наші розмови наодинці скоро стають незручними, і ми намагаємося не зустрічатися поглядами. Десь через десять хвилин ми входимо в найдовший із тунелів, який трапляється нам при переході через дамбу. Він, певне, вигнутий, бо не видно протилежного кінця. Ми рухаємося в цілковитій темряві. Колеса ходунка загрузають у грязюці, я змушений іти сам. Вологість дуже висока, нам на голову падають краплі.

— Це мишки роблять піпі?

— Не кажи дурниць. Дай мені руку.

— Ти нам співатимеш?

— Люку, прибережи ці