Читати книгу - "Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко"

віри тому, щоб він її кинув. А вже з неї всі дівчата сміялися…

Вона ждала і – діждалася…

Стріла таки вона його, стріла вдень серед вулиці. Кинулася вона до нього – забула, де й коли це.

– Семеночку, голубчику!

А він:

– Тю! Чи ти не здуріла!

Та й пішов… Краще б він її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась – двоє дівчат з неї сміються.

– Утік? – кажуть. – Він уже давно до Пріськи ходе…

Невже правда? Ні, не вірю! Сама піду, впевнюся! І пішла туди, на вечорниці. Він там, і Пріська там.

І не дивиться він. Вона до нього, а він від неї, – аж усі помітили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тільки як виходили, почула, – каже він:

– І чого вона, каторжна, так до мене в’язне?

Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, і йому вона каторжна стала. Усім вона каторжна, усім на світі. Усі її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. І він зрадив. І він такий, як усі. О, прокляті! Розірвала б усіх, задушила б, спалила б і його, і ту Пріську, і тих парубків та дівчат, що з неї сміялися, глузували, знущалися! От якби було чим – вона зараз би підпалила цю хату…

Голова її горіла, думки плутались, груди пекло… Якби чим запалити? Чи нема в неї в кармані сірників? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сірника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи піч. Вивернула карман, витрусила – нема.

Вона швидко пішла з двору, пробігла вулицею, добігла до своєї хати. У вікнах не світиться, – вже полягали. Сіни незасунені, хата теж. Вона ввійшла в хату.

– Хто там? – спитався спросоння батько.

– Я! – сказала Докія і зараз же знайшла на комині[134] сірники та й побігла з хати.

– Куди ти? – гукнув батько.

Вона не відмовила, вибігла з двору, знову пробігла вулицею, але не пішла в двір, де вечорниці, а перелізла на город і зайшла ззаду, щоб ніхто не бачив. Велика повітка[135] була прироблена до хати. Докія зупинилася під нею.

Вона чиркнула один сірник. Він зайнявся і зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь і запалила другий. Він горів. Докія почала підпалювати їм солому у стрісі[136]. Але солома була мокра, і сірник знову погас. Те саме було з третім і з четвертим.

«Ні, треба знайти сухої соломи. Тут єсть – тут, може, як тепло було, він, проклятий, з Пріською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!»

Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку під очеретяною стінкою і запалила. Солома затлілась і почала горіти нарешті.

«Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Від повітки вогонь на хату. І всі вони згорять».

І Докії згадалася пожежа, що вона бачила, – ух, страшно! Так і тут буде. Але там ніхто не згорів, а тут усі згорять… І Санька згорить? Санька – маленька дівчинка, дочка досвітчаної[137] матері. Докія за останній час дуже влюбила гарне дівчатко, і дівчинка любила її. Але ж і вона згорить… Така гарна, ласкава. І Докії в’явилося все: як хата горітиме, як Санька простягатиме руки з полум’я й кричатиме: «Рятуйте! Докієчко! Витягни мене!»

Господи! За віщо ж? За віщо вона спалить її? Це ж гріх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?

А солома шипіла, шкварчала і починала розгорятися. Ось полум’я вибухло. Ось-ось повітка займеться.

Та боже мій!.. Та нащо ж це вона?..

Треба гасить, гасить мерщій, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотіла затоптати його ногами. Але він горів. А їй уже вчувалося, як Санька кричить:

«Докійко, рятуй!..»

Все закрутилось їй у голові. Червоне полум’я одно перед нею. Треба його погасити. Вона відразу зірвалася з місця і впала на полум’я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, підгортала під себе і силкувалася гасити. Але вже вся одежа горіла на ній. Тоді, не знаючи, що робити, вона скрикнула:

– Рятуйте, хто в Бога вірує! Рятуйте! – і більше нічого вже не пам’ятала…

Очутилась[138] вона дома. Ні, не очутилась, а вперше розплющила очі. Де вона і що з нею, – того вона не розуміла.

Її обрятували парубки та дівчата, вибігши на її крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: її ще дужче пекла гарячка…

Страшно вона мучилась. Усі її розпалені думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, і вона борсалась[139], кидалась, давила попеченими грудьми піл, де лежала, кричала:

– Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!..

……………………………………………

Перед смертю вона очутилась зовсім. Вона зрозуміла, що вмирає. Біля неї стояв батько. Мачухи в хаті не було. І більше не було нікого. Вона пізнала батька, але нічого не сказала.

Промовила тільки:

– За що? Господи, боже мій! За що? – підвелася і, скрикнувши, впала знову на подушку. За кілька хвилин вона була мертва.

Її поховано, і ніхто не пожалів її. Вона всім осталась каторжною. Санька тільки плакала. І ніхто й не думав одмовити собі на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стільки муки, горя та сліз додають людям люди, коли й так життя таке коротке і таке сумне?..

Украла

Тільки вчитель увійшов у клас, зараз побачив, що там робиться щось непевне. Школярки та школярі юрмою оточили когось і про щось палко й голосно гомоніли. Гомін був неласкавий, сердитий. Зрозуміти поки нічого не можна було. Чуть тільки було, що на когось діти сердились, комусь докоряли.

Зараз же дехто побачив учителя, і почулось проміж дітьми:

– Василь Митрович прийшов… Учитель прийшов.

Діти стихли і всі повернулись до вчителя. Учитель підійшов і спитавсь:

– Що тут у вас діється?

Усі мовчали, стоячи навкруг одної парти. На тій парті сиділа Олександра.

Олександра була школярка першого року, дочка сільського писарчука-п’янички[140]. Вона сиділа, низько похнюпивши[141] голову і втупивши очі у свій стіл. Її біляве, усе у веснянках, обличчя було біле як крейда. Вона вхопилася руками за стіл, мов боялася, що її тягтимуть кудись силоміць.

Учитель ще раз спитавсь:

– Що тут у вас сталося?

Озвалась Пріська – подруга й товаришка Олександрина. Батько її був у економії за прикажчика. Пріська була дівчина сита, добре годована – вона завсігди