Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

де саме Тьмуторокань була. Більшість учених вважає, що Тьмуторокань виникла на місці давньої грецької колонії Фанагорії на півострові Тамані, що за хазарських часів вона звісна під іменем «Таматарха», що тут серед ріжного мішаного населення існувала русько-славянська колонізація ще перед тим, як Тьмуторокань війшла в систему Київської Держави по упадку хазарського царства. В XI в. Тьмуторокань стоїть в живих зв'язках з Київом і з Черніговом, тут існує монастир, який являється наче філією Печерського монастиря у Київі. В другій половині XI ст. Тьмуторокань стає пристанищем князів-ізгоїв. Одначе деякі вчені заперечують, що Тьмуторокань була на Тамані; А. Спіцин, наприклад, вважає, що Тьмуторокань була десь коло гірла Дону, як київський порт на Азовськім морі. В недавні часи появилося ще кілька нових здогадів про місце цієї загадкової українсько-руської колонії: російський дослідник І. Козловський доводить, що Тьмуторокань лежала на острові (якого вже нема) десь коло Таманського півострова. Він підкреслює значіння Тьмуторокані, як «передового боєвого поста руської колонізації, подібного до Запорозької Січи». Український дослідник В. Новицький (у своїй праці про «Давнє Лукоморря» каже, що під Тьмутороканню треба розуміти «Руський Острів» — Косу Джарилгач, що являється продовження Тендера на південь од Дніпрового Лиману. Та де б ми не уміщували Тьмуторокань, вона відогравала не аби-яку ролю в нашій історії XI віку і справді була опорою руської колонізації понад Азовським морем та посередницею в передачі на Русь культурних впливів із Закавказзя і еллінізованої Малої Азії. Одначе розцвіт Тьмуторокані був недовгий. Вже поява на наших степах печенігів була для неї грізним memento. В половині XI в. появляються торки, за ними половці, і за короткий порівнюючи час вікові колонізаційні зусилля були страчені. З кінця XI в. замовкають всякі чутки про Тьмуторокань; в другій половині XII в. вони виринають знову в доволі неясній формі, так що можна догадуватись, що в той час Тьмуторокань перебувала вже в сфері політичного впливу Візантії. Грушевський думає, що в другій половині XII віку вона вже була втрачена для Руси.

Так само були втрачені сколонізовані простори на ближчім півдні, в межах сучасної Полтавщини. Як тільки що згадувалося, гряниця руських осель в половині XII в. досягала була лінії Ворскли (сама Полтава під іменем Лтави вже існувала в ті часи). Але дуже скоро під половецьким натиском, ця гряниця все далі й далі відступає назад, під самий Переяслав, і коли в 1187 р. три сіверські князі вибралися в свій знаменитий, оспіваний в «Слові о полку Ігоря» поход, то досить було їм переступити лінію Сейма, щоб опинитися вже «в незнайомім половецькім степу». А деж поділася руська людність сьгоднішніх Полтавщини, Харьківщини й Курщини?

Я вже казав, що ця людність помалу одходила на північ, в більш захищену лісову область сьогоднішньої Чернігівщини й Волині. Певна частина висиленців одначе не зупинилася і тут, а мандрувала далі на північ, переходила густі брянські ліси й землю вятичів і осідала на далекій півночі, між верхньою Волгою й Окою, куди вже раніш направився густий колонізаційний поток з землі новгородців і вятичів. Колоністи розселялися серед місцевого фінського населення, доволі рідкого, й асимілювали його з собою. Так, з мішанини славянських колоністів з фінами, сформувалася під владою князів Рюрикового дому народність великоруська.

Тут ми підходимо до питання, яке довгий час було предметом завзятого спору між ученими російськими й українськими і яке тільки недавно було остаточно вирішене спільними силами археолоґії, історії й філолоґії. Це був спір про сформування української й великоруської народностей. Спір цей виник ще в половині XIX століття, коли російський історик Погодін виступив з теорією, ніби в Київі і взагалі на середній Наддніпрянщині до половини XIII ст. жили великоруси, котрі, мовляв, після татарської руїни 1240 року вимандрували на північ, де й сьогодні знаходиться осередок великоруського племени. Натомість на порожні місця на півдні прийшли вже в XIV ст. нові переселенці з Волині й Галичинни, які й явилися предками сьогоднішніх українців. Погодін спирався головно на припущення, ніби в памятках старого київського письменства нема ознак сучасної української мови; далі він вказував на те, що билини, героями яких являються київські князі й багатирі, збереглися тільки у великорусів на півночі, а на Україні їх немає; нарешті вказував на факт існування цілого ряду ґеоґрафічних назв, які повторюють такі самі назви, які здавна вже відомі на руськім півдні.

Погодіну зараз же відповів український учений Максимович, довівши, що після Батиєвого погрому зовсім не було такого обезлюднення України, коли б ціла людність звідти вимандрувала, а на її місце прийшли б якісь нові переселенці. В поміч Максимовичу прийшов українець-славіст Котляревський, котрий вказав на те, що останки билинного епосу збереглися і в українців, та що дані мови не дають ніяких підстав уважати київські памятки XI-XII віків за великоруські. Знов же таки Погодіна піддержав філолоґічними арґументами Ламанський.

Одначе в ті часи — на початку 60-ох років — обидві сторони розпоряджали занадто бідним науковим матеріялом, особливо на полі філолоґії, й тому питання не могло бути розвязане остаточно.

В нову фазу вступило питання, коли в 1882 р. Соболевський (тоді професор київського, пізніше петроградського університету) виступив у Київі з рефератом «На якій мові говорили в Київі в XIV-XV вв.» і в цьому рефераті поновив теорію Погодіна, арґументуючи головно філологічними міркуваннями. Цілий ряд київських учених, таких як Анотонович, Дашкевич, Житецький, Науменко, Голобовський, Лучицький, Голубєв — виступили з контр-рефератами. Найкращою відповіддю була монографія Антоновича «Київ, його доля й значіння від 14 до 16 століття». Тут Антонович з повною очевидністю довів поперше, що про ніяку пустиню на місці Київа по Батиєвім погромі не може бути мови: досить згадати свідоцтво домініканського монаха Плано Карпіні, який переїздив Київ у 1246 р., отже, 6 літ по погромі, і застав тут хоч зменшену й зубожілу, але таки місцеву людність, застав навіть чужоземних купців. Далі цілим рядом науково доведених фактів Антонович сконстатував, що ніякої масової еміґрації місцевої людности не було, що тільки в першім переполоху по татарськім приході ця людність поховалась по більш безпечних схованках, по лісах, звідки знов верталася на старі місця, як минула гроза.

Проти Соболевського виступив із Філолоґічними арґументами й Ягіч. Та Соболевський не здався й обстоював свою теорію, проти якої виступили ще Потебня, Мочульський, Колесса, Кримський, Владимирський-Буданов. В користь теорії Соболевського висловився був, хоч і не цілком рішуче Ключевський. Якийсь час стояв за Соболевського й Шахматов, пробуючи відстояти великоруський характер принаймні лівобережного племени сіверян. Але скоро Шахматов з усією рішучістю перейшов на