Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

бік противників Соболевського, і поле бою залишилося за ним. Тепер, як каже Грушевський, гіпотезу про неприналежність сіверян до української групи племен можна вважати відданою до архіву. Наука поставила над нею хрест, і всякі сумніви щодо української приналежности сіверян являються лиш запізненим відгомоном суперечки, скінченої й похованої.

В своїй передсмертній праці «Очерки древнЂйшаго періода исторіи русскаго языка» Шахматов признав, що розпад східно-славянських племен та їх мови припадає ще на VII і VIII віки. А в IX в. напевно вже стався, як завершення попереднього процесу, розпад єдиного руського племени на три групи: південну, північну й західню. Цитуючи ці слова великого російського вченого, професор Кримський додав від себе, що ріжниці трьох язикових ґруп в IX ст. були практично ще дуже невеликі. Про яке небудь обопільне нерозуміння між ними в X віці не може бути й мови. Коли рівночасно тодішню проповідь Кирила й Методія, апостолів із південно-славянської землі, прекрасно розуміли в Чехії, то вже ж варяжські ватажки, які запанували в IX віці над славянами східньої ґрупи, повинні були чути від Новгорода аж до Чорного моря мову, яка здавалась їм скрізь однаковою.

Та разом із тим той же Кримський дуже виразно підкреслює, що мова наших предків в XI столітті вже прибрала була ті окремі риси, які відріжняли її серед інших східньо-славянських мов. Він каже, що «усією сукупністю своїх познак жива мова півдня XI віку стоїть посеред східнього славянства цілком відокремлена. Мова Наддніпрянщини та Червоної Руси (Галичина) XI віку — це цілком релєфна, певно означена, яскраво індивідуальна лінгвістична одиниця. І в ній аж надто легко й виразно можна пізнати прямого предка сьогочасної української мови, бо ж вона має вже в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей».

Але коли не можна говорити про раптове й поголовне виселення української людности на північ, в межиріччя Волги й Оки, то безперечно ми маємо перед собою факт повільного, починаючи з половини XII віку, а то й раніш, еміґраційного руху цієї людности в двох напрямках: на захід в область Підкарпаття, і на північ. Цей рух був викликаний небезпекою й неспокоєм життя перед половецькими нападами. Але питання, наскільки, в якій мірі цей південний, говорячи сьогоднішнім язиком — український елємент став рішаючим інґредіентом при формуванні в XII в. великоруської народности? Раніше історики надавали власне цьому українському елєментові рішаючу роль, хоч не одкидали зовсім колонізації басейнів Оки й верхньої Волги також переселенцями з Новгороду, з землі Кривичів і, певна річ, самих Вятичів. В новіші часи відомий російський учений Спіцин, оперуючи головно даними археолоґії, рішуче заперечує масову колонізацію півночі виселенцями з Наддніпрянської Руси. Передовсім він зменшує серйозність характеру половецької погрози й підкреслює, що борячись з половецькими наїздами, південна Русь не тратила голови й надії: вона дивилась на поганих усе зверху вниз і за кожний напад готовила свій реванш. Далі він уважає саму можливість масового переходу наддніпрянської людности на далеку північ за цілком виключену. «Од благодатного чорнозему, каже він, до глини й піску, од степу — до лісу, од тепла — до холоду, од добрих урожаїв — до поганих, од вола — до коня, од хати — до ізби, од великих сел — до «починків» (окремі селища), од легкої роботи — до тяжкої праці — ледве чи хто піде добровільно».

Коли раніше підкреслювано, що на півночі з половини XII в. зустрічаємо цілий ряд південних назв: Переяслав, Стародуб, Перемишль, Вишгород, Звенигород, Галич, Юрієв, Трубеж, Либедь, Почайну, Владимир і т. д., то це Спіцин пояснює тим, що це назви княжі, урядові, а не народні. Князі сами були з півдня, вони й давали назви. Ці назви — виключно назви міст (а їх будували якраз князі), а не сел.

Щодо билин, то цей арґумент не має для Спіцина жадної ваги: в X-XII вв. билини співали однаково на півдні і на півночі, але на півночі билини знайшли для себе сприятливий ґрунт — довгі зимові вечори, а південна людність скоро їх розгубила під вражінням нових подій, нових героїв.

Отже, приходиться зупинитись на думці, що основна маса славянських переселенців, яка осіла в басейні верхньої Волги, ішла з Новгороду, з области Кривичів і Вятичів. Була певна домішка й південно-руського, українського елєменту.

За те на місцях був уже готовий тубільний елємент, що увійшов як інґредіент до великоруської народности. «Треба признати, каже Ключевський, деяку участь фінського племени у сформуванні антрополоґічного типу великоруса. Наша великоруська фізіономія продовжує він, не зовсім точно передає загально-славянські риси. Інші славяне, добачаючи в ній ці риси, одначе зауважують і деяку сторонню домішку, а саме: скулистість великоруса, перевагу темного цвіту обличчя й волосся, а особливо великоруський ніс, що лежить на широкій основі; все це треба поставити на карб фінського впливу». Ключевський підкреслює також зміну мови під фінським впливом.

Проф. Платонов також підкреслює міґрацію великорусів з фінами, яка вплинула на зміну мови, фізіолоґічного типу й духового та морального типу переселенців. За останні часи російські вчені (Пресняков, Любавський) взялися за дослідження процесу славянської колонізації заселених фінами земель і висвітлили зовсім ясну картину цієї колонізації й її характер. Дехто з самих російських дослідників (М. Покровський, С. Піонтковський) зовсім не вважає цю колонізацію за мирний процес; навпаки, вони бачуть в ній завоювання й поневолення тубільної фінської людности, яка вже знала хліборобство і своєю культурою мало чим нижче стояла від великоруських колоністів. Як каже Покровський, «Великорусь побудована на кістках інородців, і в жилах теперішніх великорусів тече принаймні 80% фінської крови». Він називає Московську державу, що обєднала й сконсолідувала великоруську народність, такою ж самою «тюрмою народів» якою була пізніше імперія Романових.

Але не тільки асиміляція з фінами відогравала свою ролю при формуванні великоруської народности: не менший був вплив і ґеоґрафічних та кліматичних умов на переселенців, коли вони розселювалися серед суворої обставини північної природи. Довелося затрачувати передовсім багато зусиль, щоб осушити болота та викорчувати ліс, щоб здобути трохи ґрунту, годящого для оранки; та й то ґрунт був малородючий і давав скудний урожай. Не завжди хлібороб міг і дочекатись сього врожаю, бо холодні ночі, т. зв. заморозки іноді ще серед літа нищили хліб на корню. Взагалі сувора північна природа вимагала від людини великого накладу праці й напруження.

Переселенці розташовувалися невеличкими селами серед рідкого і вбогого фінського населення. Великих осередків тут не було. Умови життя були примітивні. Переселенці мусили відразу переходити від торговельного побуту до чисто хліборобського, від міського до сільського. Тут була